“Як часто ми говоримо, що з понеділка почну бігати, з першого числа почну шукати нову роботу, після Нового року почну худнути… Тобто потім. Але це потім може так і не настати”, – пише психологиня Ольга Кеслер.
“Я та мої ровесники виросли в епоху дефіциту. У ті часи мало що можна було просто купити, треба було «діставати» через знайомих (за блатом), або стояти за фінськими зимовими чоботами цілий день у величезній черзі, де тобі на руці записували твій номер, або записуватись у чергу на модну тоді меблеву стінку чи вітальню і відзначатися щомісяця – твоя черга на покупку могла підійти і через рік.
Порівняно недовго – лише годину-півтори треба було стояти за м’ясом, ковбасою, які не лежали на вітрині, а їх, як тоді казали, «викидали». І, бачачи велику чергу, хтось підбігав, шикувався в її кінець і питав: «А що дають?»
Напевно, можна зрозуміти, чому наші мами закривали гарні дивани незграбними покривалами, килими вішали на стіну, кришталь і гарні сервізи зберігали в сервантах і діставали їх тільки на свята.
Над кожною розбитою чашкою або тарілкою із сервізу плакали по-справжньому.
У моєї тітки в залі на підлозі лежав гарний великий килим. Але на нього нікому не можна було наступати в капцях: їй, її чоловікові та двом їхнім дочкам і навіть гостям. Потрібно було підійти до килима, зняти капці, пройти по ньому в шкарпетках чи босоніж, а, сходячи з нього, можна було одягнути назад свої капці.
Деякі люди збирали гроші десятиліттями «на чорний день». Коли відбулася грошова реформа, то мій свекор «на книжці», як тоді говорили, мав грошей на дві машини – «Жигулі», і ці заощадження «згоріли», знецінилися. На той час це була дуже велика сума. За середньої зарплати 200 рублів «Жигулі» коштували 5000 рублів.
У нього була стінка, в якій стояли не тільки, як було прийнято, сервізи столовий та чайний, кришталеві вази та келихи, а й навіть набори гарних емальованих каструль у фабричному пакуванні.
Чай він заварював у півлітровій банці, а пив його зі старої вищербленої емальованої чашки. Суп собі варив в алюмінієвій каструльці.
Він серйозно захворів, коли йому було трохи більше ніж 70. І все дивувався: Як же так? Чому я так хворію? От думав, піду на пенсію, відпочину, поживу! А тут – на тобі! Він тяжко хворів і помер у 74 роки, так і не почавши по-справжньому жити.
Ми продовжуємо відкладати життя на потім
Нині ми не маємо ніякого дефіциту. Килими ми зі стін зняли і поклали на підлогу або взагалі кудись віддали. Гарний посуд використовуємо щодня. Маємо можливість добре одягатися. І взагалі маємо безліч можливостей!
Але життя своє ми все ще продовжуємо відкладати на потім. Це явище має наукову назву “синдром відкладеного життя”. Наведу цитату з Вікіпедії:
Синдром відкладеного життя – група життєвих сценаріїв, які полягають у тому, що людина, яка живе в такому сценарії, щиро і часто неусвідомлено вважає, що поки вона не живе справжнім життям, а лише готується до нього. Сьогоднішнє життя сприймається як не цілком значуще, як чернетка перед чимось великим.
Для синдрому відкладеного життя характерні такі симптоми:
- Наявність поворотного моменту, після якого життя перетворюється з підготовчого на реальне. Життя ділиться на «період очікування», короткий період «досягнення» та «період винагороди» – «справжнє» життя.
- Ця точка відліку стає для людини надцінністю.
- При порівнянні життя «до» і «після» уявної точки відліку, життя після поворотного моменту є заповненим значними цінностями. Події, що відбуваються в даний час, видаються як несуттєві, другорядні.
- Є почуття незручності, тривоги у ситуаціях прояви своїх нахилів, здібностей.
- Життя після поворотного моменту представляється нечітко, відсутні певні плани, цілі. Людина говорить про те, що “почнеться справжнє життя”, “тоді заживемо”.
- Є схильність до накопичення, економії, саморозради; прагнення придушення значних емоцій; підвищений інтерес до життя інших людей.
- Розвиток синдрому триває понад 5 років.
- Цей спосіб думки є людині природним.
Прочитали? Чи знаходите ви у себе якісь симптоми? Кидайте все та терміново починайте жити! Бажано на повну котушку!
