Цей розслаблений спокій, якому я завжди заздрила.
І зараз продовжую заздрити, тільки вже самій собі.
Коли хтось йде з твого життя, а ти точно знаєш – це на краще.
Не перестаючи відчувати смуток, просто розумієш, що є ті, з ким по шляху, і інші – з якими точно ні.
Це дивовижне відчуття, коли в момент таких звичайних для себе роздумів, після яких раніше було соромно, зараз на душі абсолютно тихо і спокійно.
Повільно потягуючи каву думаєш, ех, що виросло, то виросло.
Коли бачиш, як після чергового поста у тебе поменшало 50 друзів на Facebook. І немає паніки і тривоги, що ти зробив щось не так.
А на наступний день у тебе вже +100. І не відчуваєш подиву або сильного захоплення. Просто так і повинно бути.
Це почуття, коли раптом.
Абсолютно несподівано.
Ти помічаєш, що на світі дуже багато людей.
Не один або два.
Дійсно стільки, що ти можеш вибирати.
І тих , хто тобі підходить, д о с т а т о т н ь о.
І від цього з’являється така легкість в тілі. І така сміливість.
І ясність.
Коли не потрібно захищатися від агресії – досить просто піти.
Коли не потрібно нікому нічого доводити – можна просто залишати людей з їхнім баченням тебе. І відпускати.
Коли не потрібно заслуговувати – тебе знайдуть і оцінять ті, кому потрібно.
Анастасія Загрядська
