Ігор не любив липневої Одеси – разпарених тіл на розпеченій набережній, дитячого вереску в пінних хвилях, сонливої загальмованості офіціантів, ранкових випарів сечі на м’якому асфальті, пивних пляшок у траві, персів напоказ.
Він приїжджав сюди у вересні, коли літня отупілість змінювалася передчуттям неминучого в’янення, коли під грудьми тихо щеміло й хотілося плакати, дивлячись на соковиті олеандри, джерельну чистоту небес і чарівний краєвид гір.
Він без проблем знаходив житло, вимикав мобільник і з насолодою скидав обридлу личину чоловіка, батька і дрібного чиновника. Щоб вийти з неї ніжним, рожевим, чуттєвим хлопчиком, тонким поціновувачем краси, святим грішником, готовим у будь-яку хвилину до щирого захоплення і солодкого пориву на шляху до прекрасної незнайомки, яку люб’язно посилав ангел-охоронець.
У його таємному одеському щоденнику зберігалися настільки вишукані сторінки, що мимоволі зринала навіжена думка – а чи не стати письменником, щоб перевершити самого Антона Павловича і здивувати світ своєю “Дамою із собачкою”? Спогади про банальний сюжет народжували й іншу, сумну думку – усе вже було на цій землі, залишилися тільки переспіви. І яке б вбрання не носили люди, під сірою буденністю в усі століття й епохи ховалися дорослі діти, що виросли з тих самих казок, однаково любили ласку, тепло і насолоди.
Обережним кроком підступним тигром-одинаком вибирався Ігор на полювання. Одеса – не тільки осередок культурних подій, але й красивих жінок, спраглих неземного кохання, але змушених задихатися у вульгарності. Він знав, як з ними поводитися – як обпекти пронизливим поглядом темних очей, що сказати своїм оксамитовим голосом, як торкнутися легкого плаття, аби подруга відчула короткий розряд електричного струму. Перемога була неминучою – хміль безсоромного поспішного зв’язку, язичеське багаття двох чуттєвих тіл, які застоялися в нудному стійлі суспільних умовностей і моралі.
Цього разу все було як завжди. У Луцьку йшли затяжні дощі, а одеський берег вітав безтурботним запашним літом. Ігор залишив сумку з речами в будиночку, пообідав у літньому кафе і взяв квитки на білий теплохід. Він хотів після довгої розлуки привітатися з улюбленим узбережжям.
Теплоходик був майже порожній. Діставшись корми, він побачив красиву жінку й відразу оцінив подарунок долі. Пишне мідне волосся нахабно шарпав вітер. Сумні очі, чуттєві губи, високі груди, красиві стегна… Це була не жінка, а самотня сирена, щедрий дарунок бешкетника Посейдона.
Можна було підійти і запитати якусь нісенітницю, можна було не говорити ні слова, а наздогнати незнайомку на березі й простягнути зірвану на клумбі троянду. За довгі роки полювання на жінок Ігор відпрацював чимало прийомів, але сьогодні вибрав найненав’язливіший.
– Кажуть, буде гроза? – запитав він з легким сумом, забарвивши голос багатством почуттєвої гами. Медяні очі зиркнули у мій бік занадто довірливо, занадто поспішно.
– Правда? – щиро здивувалася попутниця. – Як шкода! Я нинішнього літа й не накупалася.
Розговорилися. Жанна була одеситкою, на екскурсії зазвичай не їздила, але сьогодні зробила виняток, дуже вже на душі було самотньо. Літо пішло на проблеми з чоловіком, пояснила, що той лежить у лікарні.
– Щось серйозне? – поспівчував Ігор і відразу про це пошкодував, бо помітив, як на очах у співрозмовниці з’явилися сльози.
– Він колишній підводник… Опромінився… Давайте не будемо про це.
З трапа спустилися разом. Вечір світився ніжним рум’янцем, як щоки юної дівчини, пахло травами, морем і ще чимось солодкуватим…
– Ви поспішаєте? – запитав він і злякався почути відмову. Чи то жінка була занадто вродливою, чи то вийшов з ладу його уловлювач жіночих флюїдів, який до цього діяв безпомилково. Але інтуїція зрадила – Жанна відгукнулася з надмірною готовністю, як школярка, яка не знає собі ціни.
Вони посиділи на лавочці, яку він запопадливо застелив своєю джинсовою курткою, потім повечеряли в кав’ярні, де спеціально для них надривався в мікрофон безголосий хлопчик, а потім пішли до Ігоря, щоб подивитися, як він влаштувався.
У цій собачій будці, яка колись була будиночком самотнього інваліда, а тепер перетворилася на скарбничку пікантних пригод, він зупинявся п’ятий рік. Панцирне ліжко зберігало чимало таємниць, які тішили його самолюбство – стогони зіпсованої дівчинки, яка нахабно підчепила його на пляжі, сентиментальні схлипування вчительки з Житомира, яка оплакує неминучу розлуку, сміх бешкетної розпусниці, яка відпросилася у чоловіка в магазин. Ігор любив свій таємний гарем, його розмаїтість і нестабільність, і, соромлячись самого себе, скрупульозно вів підрахунок своїх перемог.
“Цікаво, яка вона без одягу? – подумав він, розливаючи вино. – Сором’язлива? Розкута? Темпераментна чи фальшиво цнотлива?”
Відповідь сиділа за півкроку, але Ігор раптом злякався. Він і сам не міг пояснити, чому, цілуючи довірливі губи, не сказав, як звичайно: “Жанно, я божеволію від тебе!” Чому не посмів покласти свої пальці на стегна і не став розстібати губами ґудзички на тоненькій блузці.
– Я піду? – запитала Жанна нерішуче – чи то злякалась занадто тривалих поцілунків, чи то підганяла його до рішучих дій. Але він, як дурень, погодився:
– Так-так, я зараз проводжу!
Уже потім, коли повертався в будку, він втішав себе думкою, що виявив шляхетність: у жінки чоловік хворий, вона у відчаї. Хіба можна бути негідником і користатися такою ситуацією? Але Ігор лукавив. Кому як не йому знати, що у кодексі честі бабіїв ніколи не буває табу.
Та ніч була довгою і задушливою. Ігор багато разів прокидався, пив теплу воду з банки й виходив на ґанок покурити.
Вранці його розбудила Жанна. Вона зайшла в блакитному сарафанчику, уся витончена, мов дівчинка. Присіла біля ліжка і стала лоскотати йому травинкою обличчя. Хвиля божевільної пристрасті накрила його з головою. Він змів її в оберемок, підім’яв під себе і полонив поцілунками, шепочучи:
– Я з’їм тебе, чуєш, з’їм!
Але раптово напоровся на біль, який чорним стовпчиком застиг у її очах. І знову нічого не трапилося, тому що він, розпещений жінками, претендував на інше.
– І давно це все сталося? – запитав Ігор і перевернувся на спину.
– Давно, – глухо відповіла Жанна, одразу зрозумівши запитання.
Вони не розлучалися цілий день, гуляли по центру, пили чай із різнотрав’я.
– Як добре, – захоплювалася Жанна. Пригорнувшись до його плеча, вдячно починала тараторити:
– Слухай, а привозь із собою всю родину! Їй-богу, я не жартую! Віддамо вам велику кімнату, будемо дружити сім’ями.
Ігоря це зачепило, і він став навіщось скаржитися, що давно не любить дружини, а шкодує її, як матір їхніх дітей.
– Жаль, як жаль, – шепотіла розгублено Жанна й обіцяла допомогу психолога, своєї колишньої шкільної подруги.
Пізно ввечері вони знову повернулися Одесу. Тримаючись за руки, дісталися до його будки. У темряві Ігор зачепив ногою стіл і звалив пляшечку корвалолу. У кімнаті гостро запахло ліками, нагадавши обом про підводника.
– Ти засуджуєш мене? – озвучила Жанна думку, яка витала у повітрі. – Я ніколи його не зраджувала, віриш – ніколи! Але мені тільки 35, і я забула, як пахне чоловік…
Чому він тоді промовчав, мстиво насолоджуючись її докорами сумління? Чому не обійняв, не сказав “залишися”, не обсипав поцілунками? Чому стояв бовдуром, коли жінка, схлипнувши, соромливо побрела до дверей, коли брязнули двері на ржавих петлях, коли затупотіли за темним вікном її квапливо-винуваті кроки?
Тому що мстив їй за те, що вона дісталася іншому? Ревнував до того, кого вона любила і пам’ятала навіть поруч з ним, навіть відчуваючи жар його серця і нетерпіння тіла? Ненавидів за те, що служить їй пігулкою болезаспокійливого, а не панує в її дивній душі?
П’ять днів він безперервно донжуанив, приводив у свою будку різномастих самотніх курортниць. П’ять днів намагався не думати про Жанну, а на шостий прокинувся від ядухи і, сполоснувши задуте обличчя, з усіх ніг помчав до її будинку.
Ігор нагодився дуже вчасно, щоб зникли останні сумніви. Він побачив того щасливця, якому вона належала – худого, сірого і лисого, який явно дихав на ладан, але безмежно щасливого. З якою любов’ю вона допомагала йому вийти з машини, як ніжно обіймала, коли вела у під’їзд!
Того дня він вперше відчув себе в Одесі самотнім і до вечора просидів на березі, шпурляючи у хвилі гладенькі камінці…
