Я почав помічати у своїх клієнтів симптом того, що їх психіка вже почала пакувати валізи, щоб не збожеволіти.
Війна закінчиться!!! Зовсім скоро… Це не оптимізм, це суха математика історії: кожна криза має свій фінал. Але питання не в тому, коли ми поїдемо, а в тому — ким ми звідти повернемося. Знаєте, у психотерапії є такий термін, як «функціональна втеча». Це коли ви їдете не «в» Париж, а «від» того заціпеніння, яке стало вашою другою шкірою за останні роки.
Коли ми подорожуємо, наш мозок потрапляє в стан «когнітивної гнучкості». Уявіть, що ваш нейронний зв’язок — це занедбана сільська дорога з глибокими коліями. Ви щодня їздите по одних і тих самих думках: тривога, новини, робота, побут. А подорож — це як виїхати на новенький автобан у Швейцарії. Раптом виявляється, що ви можете думати про колір черепиці або смак сиру, а не про те, чи заряджений павербанк.
Один мій клієнт, чоловік дуже серйозної професії, якось зізнався: «Я зрозумів, що одужую, коли в Празі півгодини спостерігав за тим, як голуб намагається вкрасти шматочок булки. Вперше за два роки я не дивився на годинник і не чекав на сповіщення».
Це і є терапевтичний ефект новизни. Дофамін, який ми отримуємо від нового ландшафту, працює краще за будь-які стимулятори. Ми любимо подорожі не за гарні фото, а за можливість знову стати «чистим аркушем». Там, де вас ніхто не знає, ви нарешті можете познайомитися із самим собою — тим, хто не винен усім навколо 24/7.
Подорож — це не панацея, якщо ви везете свій внутрішній «тривожний рюкзак» вагою у 40 кілограмів
Був у моїй практиці цікавий випадок. Жінка, назвемо її Ірина, дуже контролююча особистість. У неї в житті все мало бути за графіком: від виховання дітей до розкладу поливу кімнатних рослин. Вона поїхала у відпустку, щоб «переключитися», і в перший же день авіакомпанія загубила її багаж. Там було все: від ретельно підібраних суконь до її улюбленої косметики.
Вона подзвонила мені в істериці прямо з аеропорту Рима. Ми говорили 40 хвилин. Знаєте, чим це закінчилося? Через три дні вона написала: «Я купила одну білу сорочку на ринку, п’ю вино на сходах і вперше за 10 років відчуваю себе живою. Виявляється, коли мій „ідеальний план“ зруйнувався, під ним знайшлася Справжня Я».
Це те, що я називаю «терапією хаосом». Подорожі збивають з нас пиху контролю. Вони вчать нас, що світ великий, непередбачуваний і… він не завалиться, якщо ви розслабитеся хоча б на мить.
Багато хто з нас зараз живе в «режимі відкладеного життя». Мовляв, от закінчиться війна, тоді я дозволю собі дихати, подорожувати, відчувати. Але психологічний процес працює інакше. Ресурс потрібно відновлювати під час шляху, а не тоді, коли ви вже впали від виснаження на фініші.
Подорож — це не розкіш, це повернення собі суб’єктності. Це спосіб нагадати клітинам свого тіла, що світ — це не лише бетонні стіни та звуки сирен. Це запах океану, це шорсткість старого каменю в Римі, це тиша в горах, від якої закладає вуха.
А тепер давайте чесно. Ви можете об’їхати хоч всю земну кулю, відвідати всі ретрити на Балі та зробити тисячі фото на фоні Ейфелевої вежі. Але якщо ви повертаєтеся додому і єдине, що змінилося — це засмага на обличчі, то ви просто витратили гроші на квитки, а не на себе.
Ви продовжуєте, тягнучи свої старі травми, страхи та почуття провини з готелю в готель?
Ви чекаєте на «переможний круїз», але боїтеся зізнатися, що навіть там не зможете розслабити плечі?
Подорожі лікують лише тих, хто готовий відкрити не лише візу, а й свою душу.
Куди ви мрієте поїхати найперше після нашої Перемоги?
Яке відчуття ви сподіваєтеся там знайти, якого вам так бракує зараз?
Радимо також прочитати:
- Повільно зникають ті, хто не подорожує
- Про родичів, подорожі і гроші. 32 поради непальських мудреців
Автор – психотерапевт Taras Shevchenko