Місячні в мене були вже, мабуть, утретє за останній місяць…
Він дивився на мене, як на улюбленого гончака, що випадково став інвалідом – з любов’ю й неприхованим бажанням пристрелити. Я на це заслуговувала. Тобто на пристрелити. Бо на любов останнім часом не претендувала, усе відмазки клеїла… До того ж якісь такі банальні – то голова болить, то ось… Та голова в мене боліла вже хронічно й на відмазку не тягнула. Звідси і нібито місячні… Чому я нічого ліпшого не вигадала?
Він так гримнув дверима ще недавно подружньої спальні, що здалося… ось-ось на голову впаде горішній поверх. Подумала: навіщо мені це все? Можна було б і дозволити для різноманітності. Я ж нібито вирішила нічого не міняти в житті… Але щось у мені противилось – і я до того «щось» дослухалася… Він просто не знає, що я вже знаю. Знаю про цю його…
Слова «коханка» я чомусь не любила. Може, тому, що воно спільнокореневе з «кохання» і «кохана». Тобто виходило, що вона, ця, про яку я вже знаю, у чомусь ближча до нього, бо вона – від слова «кохання», а я – від слова «друг». А хто такий друг? Це той, хто все зрозуміє, простить і прийме. А кохання – це кохання. Велике, чисте і романтичне, пухнасте і з бантиком. Інтимне. Всипане пелюстками троянд… Таке, як колись було в нас. А куди поділося – ніхто не знає.
Мені ще донедавна здавалося, що воно є. Просто я звикла до того, що воно є. Так незмінним здається все, до чого звикаєш. Сама для себе незмінна в дзеркалах, аж доки однокласник, на якого випадково напорешся раз за сто років, не вигукне не подумавши: «А ти змінилася!!!». І те «змінилася» тобі нічого приємного не скаже… От і до кохання так само звикаєш – ніби само собою зрозуміло, що воно є і воно незмінне, поки…
Поки теж не напорешся ненароком.
Я потім приглядалася до нього цілий вечір. І наступний вечір. І взагалі – весь час, який ми були разом після того, як я побачила… Нічого не змінилося. Мені здавалося, щось має змінитися у ньому безповоротно, це ж він мене зраджує. Я ж маю помітити хоч щось, що вже стало не так? Нічого. Жодного натяку, жодної зміни в поведінці, у поглядах, в темах розмов. Він не почав задумливо дивитися у вікно, ніби тілом тут, а душею з кимсь іншим.
Він не вимовляв уві сні чужого імені, не називав мене якось інакше, ніж до того… Цілував на прощання і коли повертався додому. Не запізнювався з роботи частіше, ніж зазвичай. Їв те, що я зготувала. Докладно розповідав, як минув день. Розпитував мене й уважно слухав. І ніяких слідів помади на комірці, і повна відсутність чужих запахів на одязі. І жодного натяку на почуття провини!
Я ж тим часом потроху божеволіла. Шукала ті сліди і запахи остервеніло, як спаніель-наркоман шукає героїн. І засмучувалася, що не знаходжу. Приглядалася до нього ще пильніше. Я вся стала детектор брехні. Лакмусовий папірець. Рентгенівський апарат. Міношукач. Сапери помиляються лише раз. Я не могла помилитися. Він сидів тоді за столиком з феєричною білявкою. І тримав її за руку. А потім поцілував. Це не могла бути якась там бізнес-партнерка чи клієнтка. Не буває таких партнерок. І клієнток ніхто не тримає за руку й не цілує, ніжно заглядаючи в сині очі. Чому саме сині? Можливо, вона фарбована й очі в неї карі…
Яка різниця, та й навіщо я вигадую для себе ці подробиці? Хіба мені мало того, що бачила насправді? А насправді вона була дуже гарна… А в мене ось десять зайвих сантиметрів на талії… Про стегна я взагалі мовчу. Коли востаннє була в кав’ярні? Хоч би й з чужим чоловіком…
Зі своїм точно вже років сто не була. Все з подружками бігала. А мужчинам відмовляла. Заради чого? Чи заради кого? Ні, таки всі дружини – дурепи. Сидять ото на каві одна з одною й радісно щебечуть, що, мовляв, усі чоловіки зраджують своїх, а їхній навіть у той бік не дивиться. Бо ж його вдома все влаштовує: чисто-прибрано-наварено-напечено і мила дружинонька в шовковому пеньюарчику, завжди намакіяжена-напарфумлена, посміхається. І ніколи не показується в халаті та у бігуді. І в жодному разі не буває засмучена. Просто ідеальна. І не сварлива. І завжди готова. Ні, напевне не зраджує. Він – виняток. Єдиний, один з мільйона. Ой дівчатка, я така щаслива… Одне слово, дурепи.
І я дурепа. Ну ось чим я переймаюся? А навіть коли щось там і було, то чи не я декларувала, що «кожен має право наліво». Хто мені винний, що своїм правом я не скористалася ще… А може, і не скористаюся. Хто мені завадить забути, що я щось там бачила? Він же не прийшов, не сказав, що все, розминаємося, як у морі поїзди? Валіз не зібрав? Можливо, йому теж важко? А якщо там кохання? Однаково він поки вибирає мене… Де там мій пеньюарчик? І зготувати щось смачненьке на вечір…
Ні, я таки справжній друг. Просто іграшками ділитися з дитинства не люблю…
