Їх було двоє
Хлопчик і дівчинка. Йому шість, а їй п’ять. З дитинства вони звикли одне до одного. Вони ще не знали, який великий і страшний цей світ…
Вона прийшла до нього в гості:
— Привіт! Ти чого така сумна?
— Сьогодні тато пішов…
— На роботу?
— Ні, назавжди…
— Це де?
— Не знаю… Мама каже, що це дуже далеко…
— Не переймайся! Він ще прийде!
— Ні…
— Чому?
— Мама плаче…
— А ти?
— Мама сказала, що я маю бути сильною.
— Це як?
— Не знаю. Вона каже, що я маю бути такою, щоб ніхто і ніколи не зміг мене образити. Не зміг зробити боляче…
— Ти такою не будеш! Ти ж дівчинка! Ось, дивися!
Він підійшов до малої і вдарив її по спині. Дівчинка заплакала.
— Ось бачиш, тобі боляче!
— Ні!
— А чого плачеш?
— Смітинка в очі потрапила! — сказала вона і пішла.
Вони були нерозлучні
Їй 15, йому 16. Але тепер кожен з них розумів, що вони мають бути сильними в цьому світі. Вони сиділи на лавочці в парку, їли морозиво. Повз пройшла висока вродлива дівчина.
— Дивися, хто це? — присвиснув він.
— Це Марія, моя однокласниця і перша модниця!
— А вона нічого…
— Вона дівчина нашого тренера баскетбольної команди!
— Ну і що?
— Куди тобі до нього?!
— Не віриш, що я зможу до неї підкотитися?
— Звісно, не вірю!
— Завтра я принесу тобі її сережки!
— Навіщо?
— Щоб ти повірила.
І він приніс! Він просто підійшов до Марії і сказав, що ці сережки їй не пасують: перша модниця має подобатися всім. Дівчина відразу стягнула сережки і кинула їх на землю. Потім пішла. Він підібрав їх. І приніс.
Але вона ж подумала про інше! І знову заплакала…
— Тепер тобі точно боляче!
— Ще чого!
— А тоді чому ниєш?
— Просто вітер очі лоскоче… — кинула вона і пішла.
Але знову вони разом
Їй 20, йому 21. Вона відчувала до нього якийсь потяг. Не могла бачити його з іншими і плакала, поки він не бачить. Найкращі друзі… Найкращі, але тільки друзі…
— Я запрошую тебе завтра в дорогий ресторан! Одягни вечірню сукню, будь ласка. Мені потрібно тобі щось сказати. Щось важливе… Завтра о дев’ятій вечора!
Сказано — зроблено. Вони зустрілися. Пішли в ресторан.
— Ти сьогодні чарівна!
Вона хотіла теж зробити йому комплімент, але гордість взяла гору:
— Я знаю… — відповіла з усмішкою.
— Он там наш столик! Замовимо що-небудь?
— Пробач, але я не голодна. Ти хотів сказати мені щось важливе?
— Так… звичайно! — він плеснув у долоні один раз, і принесли величезний букет червоних троянд.
— Я тут подумав і вирішив: ми з тобою вже давно знайомі… я тобі повністю довіряю… і… — він вийняв з кишені смокінга червоненьку коробочку, відкрив її і підсунув до неї.
Їй здалося, що ця мить — найщасливіша у її житті.
— Так! Так! Так! Я згодна!
— Згодна? Я щасливий! Спасибі тобі! — він двічі плеснув у долоні, і… з-за сусіднього столу встала прекрасна дівчина, підійшла до нього і ніжно поцілувала.
Вона заціпеніла, не розуміючи нічого. Тоді з жорстокою посмішкою він глянув на неї і сказав:
— Пам’ятаєш, ти казала, що ніхто не зможе зробити тобі боляче?
Вона була вражена і лише шепотіла щось нескладне, а він продовжував:
— Так от, напевно, це і справді так, раз ти погодилася.
Він розумів, що насправді її серце зараз розірветься на шматки:
— Знайомся! Це моя наречена! Ти будеш свідком на нашому весіллі!
Цього вона витримати не змогла. Вона видала глухий стогін, потім вилетіла з ресторану і бігла… довго… і плакала… ні… вона ридала… зараз їй було по-справжньому боляче й погано.
Вона добігла до рейок. Він не бачив її сліз — тільки відчув їх у себе в серці. А наступного ранку дізнався, що його найкращу подругу переїхав поїзд…
Коли-небудь він зрозуміє, що втратив не лише друга. Але буде пізно.
Авторка – Мирослава Кирилова
