В одному зі спортзалів спостерігала за п’ятирічним хлопчиком. Поки мама тренувалася, він сидів біля шведської стінки майже без руху.
Малюк возив у повітрі уявний корабель і ледь чутно віддавав команди штурману: “Повертай ліворуч! Прямо за курсом акули!”. Він був щасливий.
У перервах між підходами до тренажерів, мама з неприхованим роздратуванням смикала сина: “Піди на велодоріжку! Спробуй поприсідати з м’ячиком! Візьми скакалку!”
Малюк кивав, але сидів на місці. Жінка нервувала.
Я згадала другий курс факультету психології. Ми складали “Заповіді вихователя”:
- посади холерика вирізати ножицями – приготуй зеленку;
- крикни на меланхоліка – наживи собі ворога;
- змусь сангвініка заповнити прописи – побачиш його сльози;
- відправ флегматика на “веселі старти” – хоч попосмієшся.
Темперамент – це назавжди. Малюк не “вовтузиться вам на зло” – у нього просто інший ритм життя. Ми або приймаємо це, або страждаємо. Дратуємося, гніваємося, бісимося…
Моя мама часто згадує, якою золотою дитиною я була: “Даси тобі скриньку з ґудзиками – і півтори години можна займатися будь-якими справами!”
Своїх ґудзиків я не пам’ятаю. Але мама запевняє, що я сортувала їх за кольором та формою, за структурою та кількістю дірочок. Будувала пірамідки та викладала геометричні фігури. Я була щаслива.
Коли моїй доньці виповнилося два роки, я (передбачаючи півторагодинний релакс) із задоволенням вручила їй сімейну реліквію – символ материнського спокою – скриньку з ґудзиками. І що? Всі ґудзики миттю полетіли на підлогу. Гарно, з гуркотом по всій квартирі. Дочка була щасливою.
Скажу чесно, мені було непросто прийняти цей феєрверк. Але згодом я зрозуміла цілком очевидну річ, яка досі допомагає нам уникати конфліктів. У кожного – своя скринька з ґудзиками!
Автор – Анна Гін
