Я прийшла в гості до подруги Тані і мало не зомліла. Все так ідеально і так красиво, що хочеться запитати, де можна купити квиток у цей музей. Все так чисто, що хочеться дістати скальпель і негайно почати оперувати. Не квартира, а рай перфекціоніста. Книги складені від більшої до меншої. Кольорові свічки на поличках пасують до візерунка на шторах. Цукерки в вазочці під колір шпалер.

– Вибач, я не встигла прибрати, – сказала подруга і поправила декоративну подушку, яка несиметрично лежала на модному дивані.

«Знущається, чи що? – подумала я. – кокетує?»

– Нічого, як-небудь витримаю, – підіграла я. Я сама жодного дня не жила в такому порядку і, мабуть, не буду.

Мій дім – це осередок хаосу: всі кудись біжать, щось кидають, забувають чашки з надпитим чаєм, дві купки шкарпеток лякливо визирають з-під ліжка, по підлозі в красивому безладі розкидані ляльки – Катя, прибери !!! – і підручники сина – ти уроки зробив? – і хто-небудь, зніміть вже білизну з сушарки, ви ж бачите, мені ніколи, я прибираю за кішкою, яку знудило на диван.

Йдучи в гості, я перекинула вішак для верхнього одягу, на який навішали цілу гору одягу, причому не обов’язково верхнього. «Зі мною щось не так, – думала я, насолоджуючись чужим затишком. – Напевно, тільки надлюди живуть ось так, як на листівці… » Я ніколи так не зможу.

Наступного ранку я посварилася з донькою. Їй два роки, а це вік протесту. В садочку планувалося урочиста фотосесія, потрібно ошатно одягнутися. Моя незгода відкидала одну сукню за іншою, вимагала улюблену «спідницьку», яку я вчора кинула в прання, коли дочка вилила на неї суп.

Я пояснювала, благала, переконувала. В результаті психанула, дістала з прання спідничку, на якій суп підсох і став непомітним, чим негайно ощасливила дочку. Та весело і покірно одяглася і, щаслива, вирушила до дитсадка.

Гарне плаття я взяла з собою в пакеті, на випадок, якщо передумає. В садку в районі шафок клубочилися батьки і діти. Дівчатка-принцеси, з бантиками і шпильками, в шикарних бальних сукнях пхикали тому, що «мама взяла не ті туфельки» або «мені жарко».

Моя ганяла в суповий спідниці і реготала з іграшкового їжака. Мами обговорювали, чи варто прасувати трусики і маєчки. Більшість схилялися до того, що варто, тому що «тканина після прасування стає м’якішою», і взагалі «я кожен день прасую». Я тихо сповзала від сорому під лавку. Я ніколи в житті не попрасувала жодних трусів, ні своїх, ні чужих, а головний критерій при виборі одягу – зручно і не мнеться. Одна мама прямо в роздягальні відпарює доньці… бант.

«Зі мною щось не так, – думала я, дивлячись на ідеальні платтячка дівчаток. – Напевно, тільки надлюди живуть ось так, випрасовуючи кожен день…» Я ніколи так не зможу. Я поцілувала доньку в маківку. Вона пахла копчениною. Суп був гороховий.

– Катю, давай плаття одягнемо? Красиве ж! Га?

– Ні, не хоцю! – затялася моя принцеса.

Я не стала наполягати. Я хочу, щоб на фотографії вона була в чудовому настрої, як зараз. А не красива, але заплакана. Через багато років я буду дивитися на цю фотографію і радіти її солодкій усмішці і блискучим оченятам, а спідничку навіть не помічу і про суп забуду.

Дорогою додому я заїхала зробити мейк до Юлечки. Юлечці, на хвилиночку, під п’ятдесят, але виглядає вона на 25. Тому Юлечка, а не Юлія Міхайлівна. Коли я її бачу, я запитую:

– Ти в холодильнику спиш, Юлечко? Або молодильні яблука під‘їдаєш? Чи може у тебе є портрет Доріана Грея, який замість тебе старіє? Тому що це неможливо – так виглядати у п‘ятдесят.

– Це ботокс, дитинко. Гімнастика для обличчя. Косметологія. Тобі, до речі, теж пора. Он мімічні вже розперезалися, – каже Юлечка і схиляється до мене близько-близько, накладаючи тоналку на мої прищики.

«Зі мною щось не так, – думаю я, дивлячись на її ідеальну шкіру. – Напевно, тільки надлюди живуть ось так, завжди молоді і свіжі…»

Я ніколи так не зможу.

Потім, вже напомаджена, я побігла на роботу. Точніше, на зустріч з читачами. Нещодавно вийшла моя друга книга, і тепер я проводжу зустрічі з тими, хто мене читає, розважаю їх зі сцени і завжди з недовірою та захопленням роздаю автографи: «Вам правда сподобалося?»

Я роблю те, що мені подобається, а мені за це ще й дякують, ну щастя ж! Після заходу я зайшла до гардероба і присіла за стійку, щоб перевзутись із туфель у чоботи. Виглядало, ніби я заховалася. До стійки підійшли дві панянки. Вони натхненно базікали, і я не відразу зрозуміла, що мова йде про мене.

– Я коли на таких людей дивлюся, мені здається, що зі мною щось не так, – сказала одна.

– Ага, і я, – підтримує інша.

– Я б вийшла і померла там, на цій сцені. А вона жартує, регоче, ніби не перед залом, а вдома. Дивлюся на неї і думаю: «Це якісь суперлюди. Я ніколи так не зможу! » Я виринула з-за стійки з криком «Ви зможете!», вдарилася коліном і налякала дівчат. Дивом не зламала стійку.

– Ви зможете! Ви зможете!! Ви зможете!!! – закричала я, потираючи забите коліно. – Але є одне «якщо».

– Яке? – посміхнулися дівчатка.

– Якщо захочете!!!

Моя подруга Таня – дизайнер, і її будинок – це її візитівка. Створення цієї візитівки забирає весь її час, сили та талант, тому що її робота – це її покликання. Залишається тільки на фітнес, тому що такому будинку треба відповідати. На інше не залишається, але Таня рада, що кожен день може повністю присвячувати улюбленій роботі, що її цінують клієнти, що у неї багато проєктів. Це її вибір, і він робить її щасливою.

А у тих мам з роздягальні покликання – бути мамами. Жити інтересами і потребами своїх дітей. Вони так швидко ростуть, ці діти, і скоро зовсім дорослі дочки і сини підуть на побачення, тому ці мами ловлять момент і кайфують від можливості випрасовувати платтячка і трусики своїм дітям, які, звичайно, цього не запам’ятають. Зате мами запам’ятають. Запам’ятають цей солодкий період як найбільш зворушливий, коли у них було так багато можливостей бути поруч з дітьми, відчувати себе мамами, потрібними, хорошими, ідеальними. Найкращими. Це їхній вибір, і він робить їх щасливими.

Я пишу тексти. І це моє покликання. Я вибираю саме цю діяльність, тому що я егоїстка і хочу бути щасливою. Тому що в цей момент я не просто щаслива, я вчу цьому своїх дітей. Передаю їм ці флюїди – внутрішнього тріумфу. Хоч і роблю це в домашньому безладі, в халаті і зі зморшками, що розсипалися по обличчю.

Ми всі егоїсти. Ми робимо те, що робить нас щасливими, інтуїтивно вибираючи це з мільйонів інших справ. І це чудово. Це означає, що з усіма все так! З усіма все нормально! Просто хтось сьогодні в непрасованих трусах.