“Як добре, що ми з тобою тоді розлучилися”
Третій день приходжу на пляж – маленький клаптик безкоштовного піску, який сховався поміж закритих, так званих елітних, територій, – і третій раз розстеляю свій рушник неподалік від пари літніх людей.
Я читаю, лежу, а вони рухаються, купаються, постійно розмовляють. І я їх чую.
Коли лежиш мовчки на пляжі, то чутно всі розмови. Відлуння від води, чи що.
Людей зараз небагато. Кілька мам з дітьми, якісь старші чоловіки, засмаглі до чорноти, балерина, з якою я вже познайомилась, і ця пара.
Вчора ми вже привіталися, посміхнулися одне одному.
Він підіймається нагору по східцях, і повертається з паперовими стаканчиками в руках. Вони пʼють разом свій чай чи свою каву.
А сьогодні він вийшов із моря, розбризкуючи воду, покректав, взяв рушник і раптом каже жінці:
– Я вот это подумал, как хорошо, что мы с тобой тогда развелись!
Я аж піднялася зі свого рушника. Вони побачили і обоє розсміялися.
– То ви коханці, виходить? – я не знайшла кращого питання.
– Ха-ха, коханці! Можна і так сказати, – його це справді розвеселило.
– О, мне слово нравится, – сказала вона. – Оно намного лучше, чем любовники.
І я почула цікаву історію життя двох 70-річних людей.
- Жити попри все: історія про маленьке диво від великої любові
“Ми розлучались абсолютними ворогами!”
Вона одеситка, він із Вінницької області. Одружилися в 1975-му році, вчилися разом в інституті. Закінчили, і побралися. Через рік народили доньку, а через пʼять розлучились.
– Ми розлучались абсолютними ворогами! Я йому з донькою забороняла бачитися, дурна така була. Він мені дохлих мишей під двері кидав, а я їх панічно боюсь! – розповідає жінка.
Вони ще згадують купу деталей, подробиць, сміються над собою, тими, колишніми, молодими максималістами.
– То ви, певне, любили одне одного, тому такі бурхливі емоції вирували? – питаю цю парочку.
– Та ясно шо! – вигукує чоловік.
– У нього на роботі якась заноза завелась, а мені сказали, – каже жінка.
– Вона мені і досі не вірить, що мене оговорили. Клєвєтніки чортові! – він прямо обурюється. Через 40 з хвостиком років. – Тоді ніяких заноз у мене точно не було! Одну тебе, дурну, любив!
– Ага, любив! Ти сто разів потім одружувався!
– Не сто, а лише тричі, – відказує їй.
І вони знову сміються.
- Тепла історія про просту людську доброту
Ми на пляжі. Вона на якійсь, омитій водами до білизни, деревині. Я стою поруч. Він стоїть по кісточки у воді, на березі. У неї – пронизливо-голубі очі. Вони засмаглі, активні, стрункі, у неї яскравий закритий купальник і красивий браслет на руці. Вони, перебиваючи одне одного, розповідають мені свою історію.
Вона теж вийшла вдруге заміж. І розійшлася. Найдовше прожила з третім чоловіком, 20 років. Чоловік помер.
І у нього померла остання дружина. А 5 років тому вони випадково зустрілися.
– До того ми бачилися двічі. Так-так, за всі роки, – вона ловить мій здивований погляд. – Він прийшов на випускний доньки, я дуже не хотіла, але донька плакала і просила. Ну я ж не зовсім дерев’яна, я погодилась, – розповідає жінка.
– І другий раз донька на весілля запросила, – продовжує чоловік.
– А ти прийшов зі своєю черговою фіфою! І красувався з нею у мене перед очима! – яскраві очі жінки, аж темніють.
– Та мудак же був, – відповідає їй він.
От як 5 років зустрілися, то вже і не розсталися. Живуть разом. Їхня донька спочатку думала, що то жарт, потім дивувалась, а згодом вже раділа за своїх батьків.
“Ми зараз могли бути абсолютно щасливими. Якби не той чорт”
У нього дорослий син, який давно живе за кордоном.
– Хотів мене забрати, як все почалось. Я наче й думав, чи не поїхати? І любку мою кликав. Але ми подумали, і залишились тут.
– Віримо в ЗСУ, – вона широко посміхається.
Він називає її любка – і це не імʼя.
Ми ще розмовляємо. Про книжки, про життя, про покидьків, які то життя зіпсували. Він каже, що ходив в тероборону записуватися. Його відправили додому, сказали, що покличуть, як не будуть справлятися. Не покликали. То вони з дружиною хлопцям бутерброди на блокпости возили в перші тижні.
– Не жалієте, що тоді розлучилися? – питаю.
– А що жаліти? – каже жінка. – Роки пройшли. Але нам подаровано ще трошки. Ото і не гаємо час. У нас тоді все одно нічого б не вийшло… Ми були занадто впертими. І не вміли прощати.
– Ми зараз могли бути абсолютно щасливими. Якби не той чорт. Щоб він здох! – і чоловік смачно плює собі під ноги.
І загортає плювок так ретельно у пісок, наче хоронить того чорта.
Авторка – Zoya Kazanzhy
