Однією з найстрашніших трагедій українського сьогодення є події під Іловайськом. Наприкінці серпня 2014 року на сході нашої держави почалися жахливі бої. Багато військових тоді поклали свої життя, захищаючи нас від ворога. Про свої випробування в Іловайському котлі і про перебування в «російських лещатах» розповів Святослав Савчук із Кременця Рожищенського району.

Життя розділилося на «до» та «після»

У 2007 році одразу після закінчення школи Святослава призвали на строкову службу. Відбував її у селі Дівички Київської області у другому батальйоні мінометної батареї.

Після служби повернувся додому, будував плани на подальше життя. Але 7 квітня 2014 року стало датою, яка розділила його життя на «до» та «після». Майже о другій годині ночі неочікуваний стукіт у двері: Святославу Савчуку принесли повістку. Зранку він і ще кілька чоловіків дуже швидко пройшли медогляд.

Завезли хлопців спочатку у Володимир-Волинську військову частину, де вони майже тиждень проходили навчання, потім на Рівненський полігон, де чоловіки понад місяць здобували військові навички.

Після Рівного військовослужбовців «перекинули» на Широколанівський військовий полігон, що розташований у Миколаївській області. Ось так буквально за два місяці перевернулося життя Святослава. Чоловік потрапив до 51-ї ОМБр.

Після навчання третій батальйон мінометної батареї відправили у село Варварівку Луганської області. Через півтора місяця передислокували атовців у село Новокатеринівку, що на Донеччині.

Святослав зауважує, що там уже було «веселіше»: обстрілювали раз-два на день. Тоді – село Дзеркальне. І що далі, то «цікавішим» ставало життя. Спокою військові майже не мали.

– 21 серпня розвідники сказали нам, що вже є російська техніка на території України. Ми мали відступити, щоб не втрапити в оточення. Але нам сказали тримати кругову оборону, – поділився Святослав Савчук.

Як страшний сон: за три дні – двічі в полоні

Цей День Незалежності не забуде ніколи

Атовець ніколи не забуде День Незалежності – саме 24 серпня потрапили в оточення.

– Ми вже були в котлі, в середині. А сепаратисти ставили свої блокпости навколо нас. їздили вони з білими прапорами. 25 серпня я їх особисто бачив. І цього ж числа вночі ми групою вирішили спробувати вийти з оточення до Многопілля, туди, де стояли наші. Та сили були марні. 26 серпня дізналися, що основну частину нашого батальйону взяли в полон. А 29-го туди потрапили і ми… Розумів, що нас могли розстріляти. Але того, що могли взяти у полон, навіть і в думках не було, – розповів Святослав.

Бійці пробували різними способами вибратися з оточення. Дехто узяв навіть цивільний одяг у людей і хотів виїхати маршруткою, але вже не пропускали. Хоча більша частина військових були проти, аби рушати, вони спершу хотіли знайти своїх побратимів.

У дні, коли військові втікали з Іловайського котла, їх переповнювали різноманітні емоції. Відчуття було таке, що якби звідти біг додому, то навіть і не захекався б. За той час багато кілометрів «намотали». Присісти спокійно на кілька хвилин не могли. Спати теж не мали коли. Їжі і води не було.

– Якщо знайшли на городі якісь помідори чи капусту, то це було за щастя. Воду пили з калюж, – згадує співрозмовник.

Молитва за військовополонених

Кинули, як собак, у вольєр

Як потрапили в полон, то дали їсти: один сухий пайок на всіх. Потім бійців пов’язали, забрали все, що мали при собі, та почали бити.

– Нас передали деенерівцям: посадили в машину і зупиняли на кожному блокпості. Полонених викидали з автомобілів, дубасили просто на асфальті, а потім знову закидали в машини, везли на інший блокпост, де все повторювалося, – розповідає Святослав Савчук.

Коли переїхали третій пост, українських солдатів завели в СІЗО у селі Сніжне і кинули, як собак, у вольєр. Давали їсти якусь кашу і хліб.

Перші два тижні нічого не робили, бо були побиті, а потім виводили на дороги і змушували підмітати, прибирати. Але це не була
їхня основна мета. Хлопців виводили на дороги для публічних висміювань та принижень.

– Хтось міг іти й палкою нас вдарити. Обзивали загарбниками. Запитували, чому ми сюди приїхали, що нам треба. Також місцеві знімали нас на відео. Але ми старалися пропускати все крізь вуха… Після полону я вже не сподівався, що потраплю додому. Думав, що десь у посадці чи в болоті викинуть нас, – зітхає Святослав.

До останнього не вірив, що їде додому

У «російських лещатах» чоловік пробув чотири місяці. І після цього пекла двох військовополонених (Святослава та іншого полоненого Юрія) виміняв священник із Києво-Печерської лаври Сергій Ющик.

– До останнього не вірив, що їду додому. Як нас уже обміняли, то отець Сергій купив нам поїсти й попити. Та навіть після цього я ще не вірив, що на волі, – згадує військовий.

Священник привіз атовців до Києва. До Святослава прибула мама і майбутня дружина Аліна. Вони були щасливі, емоцій не могли передати словами. Святослав Савчук повернувся з полону додому 31 грудня 2014 року. Новорічна ніч стала святом для всієї родини.

Святослав зізнається, що після всього мусив пролікуватися у шпиталі, адже зазнав не лише фізичної, а й психологічної травми. Він ще й досі ночами бачить страшні сни про війну на сході.

Кохана Аліна і мама дуже підтримували його, коли перебував у полоні, за що він їм дуже вдячний. Нині ж Святослав виховує з дружиною сина Іллю.

Анна Манюхіна, з архіву газети “Сім’я і дім”