Вона сиділа у підвалі 2 тижні. Разом з іншими мешканцями її під’їзду. Останні дні в Ірпені йшли страшні бої. Приватні садиби снаряди зносили вщент, а висотні будівлі – підпалювалися так, що вони вигорали квартира за квартирою наче величезні свічки.

Цим мешканцям пощастило найменше. Вони втрапили в район, де росіяни були від самого початку і аж допоки наші красені з ЗСУ не помножили їх на нуль.

Рузкі інколи виводили усіх пожильців до стінки на дворі і засвічуючи ліхтариком обличчя кожного, під дулами автоматів, шукали корегувальника, що нібито допомагає нашій спецурі мінусувати ваньок темними ночами. Аби з підвалу виходили точно всі – окупанти закочували туди гранату.

На зауваження, що тут лежачі, старенькі та інваліди – казали: “А нам пох..й”. Тепер їхні х…ї гниють в ірпінській землі. Ну, може ще собаки поїли. Це не жарт, якщо що.

Ми знову капітально сьогодні зайшли в це багатостраждальне місто. Працювали багато наших колег-волонтерів. Вони просто боги евакуації – чітко, злагоджено, будинок за будинком, підвал за підвалом – вивозили людей саме з екс-окупованих територій.

Евакуйовані сотні ірпінців. Ушкоджені фізично та/або психологічно, але живі. Коли вони зарядять свої телефони – багато хто сьогодні видихне з полегшенням.

Важко сказати, що було найтяжчим в цей день. Чи то бачити машини таких волонтерів, як ми, з простреленими лобовими вікнами та підголівниками і величезними плямами засохлої крові на асфальті, які так і не повернулися в Романівку і невідомо було, що з ними сталося.

Чи то усвідомлювати, що люди, яких ми сьогодні вивозили, більше схожі на тіні людей. Нуль емоцій. Ані плачу, ані радості. Мені здається, так виглядають ті, хто втратив надію і просто тягнув до якогось фіналу.

Чи то з жахом розуміти, що хтось таки продовжує відмовлятися від евакуації. Скляні очі, піна біля рота і оце “я звідси не поїду, бо найгірше вже позаду”. І все це на фоні тотальних руїн, мертвих котів, собак, уламків мін та свіжоспечених могил на подвір’ях, де лежать сусіди.

До речі, особливо тяжко було ходити з місцевими і фіксувати могили хлопців, яких русня постріляла. Стріляли просто так, шоб було. Чи щоб не було. Фіксували ми для юристів. Дітям та онукам русні ще належить продавати свої нирки, аби компенсувати те, що компенсувати в принципі неможливо.

Ірпінь дуже змінився. Ми їздили майже всюди і не лишилося жодної вулиці чи кварталу, де щось би не прилітало, не горіло.

Гради, що стирчать з асфальту, вирви, згорілі авта, снаряди, трупи цивільних, яких їдять собаки, танк, якась висяча хрінь на парашуті, цілі вулиці, перегороджені зрубаними вибухами деревами, переламані стовпи, всюди дроти і діри, біль, морок, зграї тварин.

Ні. Таки я знаю, що було сьогодні найтяжчим. Два тижні тому ми з Andrii Piven благали цілий натовп людей виїхати з величезного приватного сектору. Вони нам усміхалися та бадьоро запевняли, що все буде добре, а онде їхні автівки з повними баками – якщо що, то виїдуть миттю. Сьогодні ми з отетерінням ходили тим кварталом серед вигорілих будинків та кістяків згорілих автівок. У яких колись були повні баки…

Також важко було їхати назад, на Київ, і читати пожовклі біг-борди про місто мрії, де дуже круто придбати за вигідними умовами квартиру. Сюрреалізм як він є.

А місто достобіса красиве. Навіть зараз. Понівечене, зґвалтоване, з вивернутою назовні душею. Але красиве.

Дякую Збройним силам України за чудову роботу. Вони продовжують дотискати орків. Коли дотиснуть, настане час скорботи за полеглими. І настане час вертати життя на вулиці міста в лісі.

Ірпінь – житиме.

Переможемо.