Ніхто, мабуть, так не чекав святого Великодня, як стара Наталка. Щодня подумки, а то і вголос рахувала дні Великого посту. І вже укотре озвучувала перед чоловіком своє тверде рішення не спати у святу ніч. “Теперечки я вже навіть не задрімаю! Буду молитись цілу ніч, щоб Господь змилувався над моєю головою і я знову побачила білий світ.”
А сусідам, які провідували немічних старих, не втомлювалась переповідати про те диво, що сталося з нею минулорічної великодньої ночі. “Ви ж знаєте, як я любила ходити до церкви, не пропускала жодного свята. Але клята сліпота скувала мене, та й не роки вже.
Ото й умію ходити що по своєму дворі, бо знаю тут усі ходи по пам’яті. Якби мені очі, то я ще поралася б і по хаті. А то треба чекати, коли старий щось зварить і подасть готове сліпій бабі. Ніхто того не знає, як мені важко їсти зварене не своїми руками. Усі ж знають, яка я була хазяйка: у мене й напечено, і наварено було щодня свіжої страви”.
“О, вже знов почала стару пісню,” – розсердився Михалко. “Кому інтересна твоя балачка?” “От не любить, як я кому скаржуся на свою біду. Каже: “Що тобі жити – на всьому готовому!” Не дай Бог нікому перейти на мою дорогу!”
“Чого б ото лапати руками?”
Так було й того вечора. Принесла невістка на свято спечену пасочку, а мені схотілося хоч торкнутись її, почути запах святешнього хліба. Тут старий як зиркне: “Чого б ото лапати руками? Ти ж не бачиш, як вона гарно прибрана, то ще помнеш!” Як узяв мене жаль, як здушило у грудях! Пішла на своє ліжко за грубку й дала сльозам волю. “Господи, як дожити до смерті?”
Поплакала, поплакала та й почала молитись. Переказала всі молитви по кілька разів, просила Бога змилуватись надо мною й послати скору кончину, щоб не бути обузою ні чоловікові, що й сам недужий, а мусить клопотатися зі мною, ні дітям.
Михалко почав слухати святкову відправу по радіо, прислухалась і я. Наближалась пора, коли мали кликати Христа. Як тут освітилась наша хата ясним голубуватим огнем – і я все побачила! На покуті образи, на стінах портрети в рамках, а на столі золота чаша сяє. І так видно, як удень. Бачу навіть вишиті квітки на рушниках, упізнаю всіх на фотокарточках.
Що ж воно таке – не можу збагнути. Чи приснилось, чи привиділось, чи насправді Господь удостоїв мене своєю милістю? І так тепло й радісно стало на серці: це ж за мої молитви посилає Спаситель мені прозріння! Диво, та й годі! Чи повірить хто? Скажуть, здуріла сліпа Наталка. То я й почала гукати:
“Старий, ти знаєш, я все бачу!”
“Що ти можеш бачити, як у хаті темно?” “Та ні, не темно. Он дивися: Богородиця посміхається з картини над вікном і пальцем киває до мене, а малий Ісусик ручки простягає. У нашій хаті ще зроду не було так гарно. Поглянь – усе світиться!”
“А що ти ще бачиш?” – допитувався Михалко, бо не знав, чи вірити почутому. “Бачу тебе. Ох, як же ти постарів! Коли я була видюща, то ще був нівроку. А тепер який худий! Та й сорочка на тобі несвіжа. Ось до чого ми дожилися!”
І так мені чудно на те все дивитися. Хотілося гукати: “Людоньки, я бачу все!” Поривалась устати, торкнутись руками того світла, тої краси дивної. Та якась невидима сила оповила моє тіло, затулила очі. Далі вже не пам’ятаю, що було, мабуть, заснула. Прокинулась – і знову темрява. От із того часу й докоряю собі: і чому ж я заснула? Якби не спала, то, може б, і відкрились мої очі.
Усякі чудеса творить Всемогутній, хай би й на мені показав свою силу й ласку. То, мабуть, знак такий, щоб я молитвами спокутувала свої гріхи й надіялась на Нього. Нажилася вже на світі, але й умерти сліпою не хочу. Хоч би перед смертю надивитися на світ Божий!
На цьому Наталка замовкала, а жінки, переглянувшись між собою, підтримували: “Так, так, Наталко, надійся, молися і жди Господнього дива!”
Ото ж і рахує стара деньочки, прислухається щодня до радіо, чи не переплутала чисел, аби дочекатися світлого Воскресіння, а для себе – вистражданого прозріння.
Авторка – Надія Ткачук, с. Липки, Гощанський р-н. Рівненська обл.
