Спочатку ти почуваєшся ніби в «зоні очікування». Довго намагаєшся переконати себе, що скоро все збудиться, постійно перевіряєш, чи нічого не змінилося. А в один момент до тебе приходить дивне відчуття «дякую, не потрібно». Таке спокійне, ненав’язливе. І ти починаєш розуміти, що навіть якщо трапиться те, про що ти мріяла так довго, ти вже не зможеш так насолоджуватися і радіти цьому, як тоді, коли перебувала в очікуванні. Тому, дякую, але цього не потрібно.

Тепер, після того, як пройшло стільки часу…після всіх втрачених моментів — не потрібно. Ні, я не хочу здаватися примхливою, не збираюся маніпулювати, в жодному разі не набиваю собі ціну. Просто ні. І тепер зовсім не важливо, що хтось нарешті почав щось усвідомлювати, вирішувати та діяти. Потрібно було все робити вчасно. Часто трапляється таке, що люди змучуються чекати.

Ось і все. І не потрібно ось цих фраз…»як же таке могло трапитися?». Я все усвідомлюю та приймаю. Але більше нічого не хочу.

Починаєш дивитися на це все зі сторони і в думках лунає думка: а тобі не страшно? Ховати свої мрії у далекий ящик. Ні, зовсім не страшно. Коли ваша мрія перебуває у нестерпному очікуванні, це вже не мрія. Тому, краще знаходьте собі нові мрії та можливості, коли починаєте усвідомлювати, що очікування для вас перетворюється у буденну звичку.

Я часто хочу запитатися у деяких людей: а з чого ви взяли, що на вас будуть завжди чекати? Чому у вашій душі зароджується така впевненість, що ви точно та беззаперечно цього варті? Що ви настільки безціні, що вам не можна знайти заміну?

Повірте, навіть найбільше кохання може завершитися, якщо вас завжди заставляють очікувати. Я вже навіть не буду говорити про дружбу та роботу. Не потрібно змушувати людей очікувати на вас. Не вселяйте в людей це огидне почуття, щоб потім почути у свою сторону «дякую, не треба».