Звістка про те, що у жінки буде двійня у більшості випадків застає родину зненацька. Уже після вердикту лікарів майбутні «багаті» батьки починають досліджувати свої родоводи та, як правило, розуміють, що те, що їм випала роль виховувати одразу двох малюків, радше закономірність, аніж випадковість.
Район.Медицина попросив мам двійняток поділитись власним досвідом, аби ті, кого лякає факт «материнства у квадраті», змогли переконатись, що кожне нове життя – особлива історія. Тут немає якихось алгоритмів чи загальноприйнятних правил, що робити і як діяти, є просто ви і ваші діти, які потребують уваги, турботи та опіки так само як і одне дитя.
Ми не маємо на меті когось налякати чи навпаки переконати, що таке материнство дасться легко і просто, ми лиш хочемо розповісти про досвід тих, кому вже така роль випала, аби, можливо, на основі їхніх розповідей хтось зміг виокремити щось корисне для себе.
«Час для мене минає удвічі швидше»
Розповідає Оксана, мама-оптимістка 4-місячних Анастасії і Олександри
Це була друга вагітність Оксани. Дані першого УЗД її, м’яко кажучи, збентежили. «Лякало те, що Тарасику на той момент не було ще й року. Тому спочатку так, був шок», – не приховує жінка. Але каже, що вже згодом вона навіть почала тішитись тим фактом, що всередині неї зародились одразу два маленькі життя.
Вагітність загалом минала спокійно. Тяжко виношувати малюків стало орієнтовно з сьомого місяця. На 37 тижні її прооперували.
Каже, що передбачала, що будуть дівчатка ще задовго до того, як їй озвучили вердикт лікарі. «Мене дуже турбувала нудота під час вагітності. Я казала, що сини маму так мучити не можуть», – сміється.
Оксана каже, що вагітність була тривожною значною мірою через війну. Навіть пологи в неї почалися під час повітряної тривоги. «Встала з ліжка, щоб спустись в укриття, і зрозуміла, що вже нікуди не зайду. Було страшно, але ж на все воля Божа», – пригадує.
Жінка каже, що якихось лайфхаків по догляду за двійнею вона ще не має. «Періодично пробую тримати дітей без підгузків, але, якщо чесно, бракує терпіння, бо ж то і купа речей змінних має бути. І всі їх треба перепрати потім. Не знаю, як колись наші мами-бабусі справлялись без усіх цих благ цивілізації, які зараз маємо ми», – сміється.
«Звісно, з двома дітьми тяжче, ніж з однією. Навіть візочок перед прогулянкою чи після неї винести-занести до помешкання чого вартує, адже для двійні він габаритніший, ніж звичайний», – зауважує.
За характером дівчата різняться, каже мама. Попри те, що під час нашої розмови про себе постійно нагадувала Настя, жінка каже, що вдома зазвичай характер проявляє Олександра.
«Якщо з сином у три місяці в нас вже був чіткий графік сну та годування, то з дівчатами і в чотири ще про якийсь графік навіть мови не ведеться. Так само ми ніколи не плануємо свій день. Якщо дітей нічого не турбує, тоді я можу якусь хатню роботу підігнати. Якщо ж вони вередують, то плануй, не плануй – …», – замовкає на пів фрази співрозмовниця.
А оскільки ще уваги постійно потребує син, то Оксана жартує, що день для неї минає вдвічі швидше. Проте жінка у відчай не падає, каже, аби тільки війна швидше закінчилась і дітки здорові були, а все решта — дрібниці.
«Мій досвід – це боротьба за виживання»
Розповідає Аліна, мама-психологиня для 9-річних Максима і Дмитра.
Це була перша вагітність Аліни. Попри те, що виношувала двох малюків, все проходило досить добре. Вона багато читала різноманітної літератури і з нетерпінням чекала появи на світ своїх первістків. На 35 тижні вагітності Аліна відчула, що починається… Чоловік був у відрядження, тож попросила подругу, аби та її супроводжувала до лікарні. Була глибока ніч.
«Оскільки це була перша вагітність та ще й подвійна, ми наперед домовились про пологи з лікарем, якого нам порекомендували як хорошого фахівця», – розповідає жінка.
Акушерка у лікарні її запевнила, що хвилюватись нема чого, мовляв, для двійнят народжуватись на 35 тижні це нормальне явище.
«За всіма показниками годинки за три народяться ваші хлопчики», – сказала Аліні медпрацівниця. А за годинку у родзал прийшов той самий лікар і від нього несло алкоголем. «Це все відбувалось на передодні Дня медика, тож він, очевидно, почав його святкувати завчасно», – припускає Аліна.
«Він мене оглянув і наказав медсестрі ставити крапельницю і зупиняти пологи. Акушерка протестувала, бо перейми були вже кожні три хвилини, але врешті все ж поставила. У мене почались такі болі, ніби я розривалась із середини. А лікар просто пішов і до ранку я його не бачила.
Минула доба моїх тортур, я вісім разів втрачала свідомість і мене «відмочували», але крапельницю ніхто не забирав.
Коли у понеділок вранці заступила нова зміна, я, здається, була вже в стані напівкоми. Лікарка, яка заступила, сказала, що будемо народжувати, бо не можна більше чекати. Той же, з ким домовлялись за пологи, тим часом відсипався у своєму кабінеті, як мені потім розповіли.
Народився Макс. Я лиш встигла побачити його фіолетові п’ятки, перш ніж вдев’яте втратити свідомість.
Коли мене повернули до тями, я перестала відчувати своє тіло від низу живота і до кінчиків пальців на ногах.
У родзал вбіг той самий «хвалений» лікар, почав силоміць діставати з мене друге дитя. Під час тих маніпуляцій рука дитини випала на зовні. Між ним і лікаршею почалась суперечка. Я вже була абсолютно знесилена. Врешті мене повезли на кесареве… Коли я засинала від наркозу, то була впевнена, що другої дитини в мене вже не буде. Відчуття тої маленької ручки назовні – останнє, що я запам’ятала. Це був Діма», – слова-спогади ллються з неї без упину.
Лиш на третій день після кривавих пологів їй показали другого сина. У нього вся рука була темна, аж чорна. На обличчі та очах були гематоми. Але він вижив. Неонатолог попередив, що доведеться за хлопчиком спостерігати, бо є ймовірність, що рука не працюватиме. Але на щастя, все обійшлося. А Аліна після цього щиро повірила в Бога.
Жінка пригадує, як на інвалідному візку з родзалу її перевозили в палату. Каже, що вона була фізично знесилена так і мала настільки жалюгідний вигляд, що інша породілля, до якої її підселили, спочатку подумала, що Аліна має відхилення в розвитку.
Найогидніше в цій ситуації те, що той лікар, через якого їм довелось пройти це пекло, не посоромився, коли їх виписували, нагадати, що потрібно розрахуватись за пологи. «Чоловік такий скандал йому тоді влаштував, що я тільки молилась, аби все не завершилось трагедією», – пригадує.
Замість десяти днів вони у лікарні провели лиш п’ять – через великий наплив пацієнток їх виписали раніше.
Рідні, дізнавшись всі пологові перипетії, переконували писати заяву в поліцію, але Аліна хотіла про все це забути як про страшний сон. Однак не тут то було. На зміну одному стресу прийшов інший – у неї почалась післяпологова депресія. Вона могла годинами лежати і спостерігати, як змінюються цифри на табло годинника і просто не розуміла, що з нею відбувається.
«Я надіялась, що пекло закінчилось за дверима лікарні, коли я звідти виходила, але ні. Спочатку хлопці були страшно спокійні. А десь із місяців півтора у них почалися нескінченні плачі аж до судом. Спочатку ми все списували на животики, потім – на зубчики. Коли їм виповнилось два з половиною роки я вже чітко розуміла, що це не нормально. Ми й до того звертались до невропатологів, але нам щось приписували і відправляли додому. Врешті ті медикаменти нам не допомагали. Аж поки хтось не порадив нам невролога Володимира Горового. Він провів пів дня з нами вдома, спостерігаючи за хлопцями, врешті поставив діагноз, призначив лікування і… врятував нас. Я як зараз пам’ятаю: їм по 2 роки і 8 місяців, я вкладаю спати одного, а інший в той самий час заснув САМ! Вперше мені не довелося його заколихувати на руках», – пригадує Аліна.
«І все ж одна справа безперестанку носити на руках, намагаючись заспокоїти дитя маленьке, а зовсім інша – коли їх двоє, а тим більше, коли їм вже по два роки. Я так собі наняньчила перелом міжхребцевого диска у грудному відділі. Три місяці я лежала в жорсткому корсеті, а потім ще три роки лікувалась. Було важко фізично, морально і психічно. Я страшенно не висипалась, недоїдала. Особливої допомоги не було: чоловіку потрібно було багато працювати, бо пачки суміші, приміром, нам всього лиш на день вистачало, про підгузки взагалі мовчу. Моя мама сама на милицях тоді ходила, чоловікову – перехоплювали інші внуки дорогою до нас», – пригадує і мимоволі посміхається. Зауважує, що нині вона вже може навіть з цього всього іронічно посміятись, але тоді їй було, ой, як не до сміху.
Аліна каже, що перші три роки материнства для неї як втрачений період.
«Я не змогла натішитись своїми хлопчиками, коли вони були маленькими, той період у нас – це якась суцільна боротьба за виживання», – підкреслює.
Натомість зараз Аліна неймовірно щаслива і тішиться, що має своїх двох синів: «Вони у мене дуже свідомі, розумні і хороші. Різні за характерами, хоч і дуже подібні зовні. Дмитро, наприклад, настільки впевнений у собі, що мені інколи здається, що вивести його з рівноваги взагалі неможливо. Максим до 8 років був дуже вразливим. Тому мені довелось стати мамою-психологом, адже емоційний стан моїх дітей для мене особливо важливий. Я довго працювала над тим, щоб він став більш упевненим у собі, розмовляла з ним, шукала різні підходи до нього, жартами намагалась йому пояснювати ситуації, які його засмучували, і врешті у нас все вдалося. Зараз вони в мене обоє великі молодці!»
Аліна каже, що нема жодних лайфхаків, як виховувати двійнят: «Якщо вам пощастило і у вас народилась спокійна дитина, – дякуйте Богу. І ніколи не давайте порад тим, у кого діти неспокійні, якщо самі через це не проходили».
«Можу лиш як мама звернутись з проханням до всіх, незалежно від того, маєте ви дітей чи ні: ніколи не ходіть на гостини в сім’ї, де є маленькі діти, якщо ви нездорові. Соплі, кашель, розлад шлунку – не важливо. Ви прийшли і пішли, а комусь потім можливо дітей доведеться з крапельницями лікувати. На жаль, у мене такий досвід був», – резюмує на прощання співрозмовниця.
«З однією дитиною може бути складніше впоратись, ніж з двійнею»
Історія Людмили, мами-позитива 13-річних Поліни та Софії.
Вона переконана, що особливості та труднощі догляду за маленькими дітьми абсолютно не залежать від їх кількості, а винятково від характеру та темпераменту малечі.
Це була друга вагітність Людмили. Каже, що чоловік завжди мріяв про двійню, тому коли дружина після першого УЗД повідомила бажану звістку, той на радощах одразу замовив їм солодкий столик у кафе, а потім ще всю вагітність підгодовував її всілякими фруктами-вітамінами.
Але оскільки на той час у подружжя вже підростала 4-річна донечка, то чоловік марив думкою про сина. Відтак згодом звістка про ще двох доньок його спочатку трошки засмутила, але потім він змирився. «Казав: ну, дівчата – то дівчата, буду значить не синів заставляти працювати, а зятів. Віджартувався все», – пригадує жінка.
Вагітність, за словами Людмили, проходила добре. Виношувала вона своїх дівчаток легко. Пологи почались на сьомому місяці і минули дуже швидко і легко. «Так можна і десятьох родити», – жартує нині жінка.
Пригадує, що їй поставили крапельницю для стимуляції, а перейм як таких наче й не було: «Народилась одна дитина, через п’ять хвилин – інша».
Одна дівчинка мала вагу 1,6 кілограма, інша – 2. Їх направили в обласну лікарню.
«У місцевій лікарні дівчаток моїх тримали в одному інкубаторі. А в обласній – їх мало того, що в різні поклали, так ще й між ними поставили бокс з іншою дитинкою. Тут вони були спокійні, а там їм ради не могли дати, так вони плакали. Поки я не попросила переставити інкубатори місцями, щоб дівчатка були поруч», – розповідає Людмила, яка запевняє, що особливий зв’язок між її дівчатками помітили ще в пологовому: коли одна з доньок шукала долоньками сестричку, медсестри навіть на відео знімали той трепетний момент.
«Отак у сусідніх боксах вони пролежали до виписки, я лиш приходила, щоб їх погодувати і переодягнути», – пригадує.
Росли дівчатка спокійно, а ще, за словами мами, моментально. Жінка запевняє, що труднощів із двійнею в неї ніяких не виникало.
Від свекрухи родина жила далеко. На деякий час до них перебралась мама Людмили, яка допомагала з дітьми. Крім того, безцінною співрозмовниця вважає поміч старшої доньки. «Я їх могла спокійно залишити на неї, бо вони були невередливі. Донька сама могла їм підгузки навіть поміняти», – пригадує жінка.
«Єдині труднощі для мене створювало годування. Я навіть пробувала було їх одночасно погодувати грудьми. Поклала дві подушки, на них дівчат і отак обидвох одразу приклала до грудей», – пригадує. Але коли одна з дівчаток захлинулась, жінка не на жарт перелякалась і від подібних експериментів надалі відмовилась.
Зціджувала молоко спочатку, а потім догодовувала малечу сумішшю. «Це зараз всі ті каші можна купити десь ближче, а 13 років тому це ще той форсаж був купити і доставити її з Рівного», – зауважує.
Також жінка зізнається, що її діти чимало часу проводили у підгузках. «Пелюшок і штанців на двох маленьких дітей просто не напасешся», – пояснює.
Зараз, коли вона порівнює годування і догляд за старшою донькою і дівчатами-двійнятами, каже, що різниця кардинальна, але не через кількість дітей, а через їхній характер і темперамент.
«Старша була неспокійна, багато плакала, її треба було постійно колисати, а ці де лягали, там і засинали. І по лікарнях ми рідко з ними бували. Легко нам далася наша двійня. Мені з однією дитиною (старшою донькою) було набагато складніше», – резюмує мама з досвідом.
Проте додає, що за характером різняться і її дівчата-двійнята: одна більш шустра, інша – спокійніша. І в школі їм до вподоби різні предмети. До слова, навчання дівчатам, за словами їхньої мами, легко дається. «Мені не потрібно було сидіти над ними з їхніми уроками, вони дівчата розумні в мене. Раптом що, вони за допомогою до старшої сестри звертаються», – додає.
«Буває, можуть звісно і посперечатись між собою, але таке в усіх трапляється», – додає Людмила. А в цей час Поліна (та що шустріша), яка разом із Софією присутня при цій розмові від початку й до кінця, багатозначно закочує очі, мовляв, мамо, зупинись!
Людмила ж на прощання наголошує, яка вона щаслива, що нині має аж три помічниці: «Занадто мені добре з ними».
«Моя мрія здійснилась двічі за один раз»
Історія Оксани, мами-подруга для 16-річних Максима і Романа.
Це була перша вагітність Оксани. Звістка, що в ній зародилось одразу два життя, її застала зненацька і здивувала, але точно не засмутила.
«Мені було 26, тож це була чудова нагода «відстрілятись», як дехто жартує, за один раз», – сміється.
Вагітність проходила спокійно. Попри те, що зазвичай у таких випадках діти народжуються раніше, її хлопці з’явились на світ на 39 тижні з різницею у 5 хвилин.
«З 37 тижня я вже лежала у лікарні, оскільки вважалось, що я вже добряче переношую», – пригадує та додає, що пологи теж минули без ускладнень. Все почалося о 7 ранку, а о 15 вона вже почула дитячий плач.
Оксана зізнається, що завжди дуже хотіла сина, бо сама у дитинстві та юності постійно заздрила подругам, які мали старших братів. Їй же довелось самій бути старшою сестрою. Тому, коли на черговому УЗД їй повідомили, що буде хлопчик, вона просто літала на крилах щастя.
«Стать другої дитини ми не знали до самих пологів, тобто інтрига була ще та. Лиш у родзалі я дізналась, що моя мрія здійснилась двічі за один раз», – розповідає жінка.
«Пам’ятаю, принесли у палату дітей, а на бирках просто пише «перший», «другий». Ми одразу з чоловіком дали їм імена, але перші дні ще й самі по бирках розрізняли, де хто», – зізнається і посмішка з’являється на її обличчі.
Завдяки тому, що це вже був час, коли підгузки і пралки були буденністю, догляд за малюками проходив легко.
Єдиною проблемою Оксана вважає те, що лиш до двох місяців змогла годувати дітей грудним молоком, а далі довелось перейти на виключно штучне годування.
«Найскладніше було, поки вони ще голівки не тримали, а далі я їх могла спокійно одночасно двох носити на руках. З восьми місяців вони вже самотужки стояли, у 10 – пішли. Вони з дитинства у мене самостійні», – спогади вкотре викликають в неї посмішку.
Каже, що виховання одразу двох дітей завжди сприймала як перевагу. «Мені подобалось, як реагували сторонні на маму з двома малюками. Хтось якось мені навіть сказав, що мама, яка виховала двійнят, може керувати полком. То от десь так я себе завжди і відчувала: мамою-геройкою», – з ноткою гордості розповідає Оксана.
Так сталося, що чоловік її з дітьми покинув, коли ті були ще маленькі, тож їй довелось замінити хлопцям і батька.
«Я постійно намагаюсь бути для своїх хлопців у першу чергу подругою. Адже з батьками діти зазвичай не готові ділитись усім. Я не авторитарна, я демократична мама, не тисну на них, адже це майбутні чоловіки – вони повинні мати свою точку зору. Як мама постійно намагаюсь їм дати максимальну любов, створити психологічно позитивну атмосферу, щоб вони не боялися йти додому, розповідати про свої проблеми. Дослухаюсь до них, враховую їхні вподобання і побажання. От, приміром, вони страшенно не любили у дитинстві, що їх плутають, тому рідко обирали собі однаковий одяг», – пригадує Оксана.
Каже, що її хлопці за характером дуже різні, попри те, що доволі схожі зовні. Макс завжди прагне бути лідером, а Рома більш м’який.
Нині вони вже випускники школи. Обидвоє синхронно, як завжди, за словами мами, обрали собі майбутній фах.
«Кажуть, їм цікаве будівництво, дизайн. Визначились ще у 9 класі. Я не відмовляю, бо завжди їм говорила про те, що розвивати потрібне те, що їм подобається», – резюмує демократична мама.
Авторка – Аліна Апончук та Наталя Пахайчук
