Здоров'я та краса Супермама

Разом ми сила. Чому чоловік повинен йти на пологи

Чи потрібно говорити, що я неймовірно вдячна чоловікові за те, що він був зі мною в цей нелегкий і, прямо скажемо, страшний момент. Він, своєю чергою, вважає це природною чоловічою поведінкою. Що не кажи, а я поважаю таку позицію.

Ми вирішили народжувати разом

Всупереч всім аргументам проти. «Це ж не шоу, навіщо тобі там мужик?!» – дивувалася мама. Як навіщо? Це ж як-не-як результат нашої спільної діяльності. «Він втратить до тебе інтерес» – переконувала подруга. Невже здоровий мужик в розквіті сил так запросто може стати неспроможним? «Хіба ви не будете соромитися?» – запитували жінки-колеги та розуміюче переглядалися, мовляв, це у неї гормони й все таке. Так кого мені соромитися?! Рідного чоловіка?! «Чоловік там буде вам тільки заважати» – попередила дільничний гінеколог і, як би, між іншим, кинула акушерці: «Мода у них така тепер». Акушерка, стиснувши губи, резюмувала: «Чоловіки там у непритомність падають, врахуйте!»

Людина — істота соціальна, а психіка жінки, яка перебуває в цікавому положенні, особливо вразлива до зовнішнього тиску. Я враховувала це. Зізнаюся, деякий сумнів не покидав. Я надихалася розумними статтями про важливість для дитини присутності батька на пологах, читала пости про успішний досвід віртуальних подруг, ми з чоловіком освоювали методики масажу, дихання, дивилися різні відео пологів. Я скоса позирала на реакцію: ні, в обморок не падає, і навіть лице не зеленіє, на кров реагує адекватно, порядок дій запам’ятовує вірно. Але ж це поки лише відео. Що буде в пологовому залі?


Знаючи з розумних книжок і статей про раптовість початку пологів, відходження вод та інші природні процеси, ми з чоловіком заздалегідь зібрали два об’ємних пакети відповідно до списків, викладених в мережу турботливою незнайомою матусею та іменитим гінекологом. Списки незначно відрізнялися, доповнюючи один одного і вселяючи в майбутню породіллю впевненість у своїх силах, і гарантували індустріальну підтримку. Пакет на пологи та пакет після пологів. Там були пелюшки, чепчики, памперси й ще десятка з три різних потрібних речей. Поспішати було нікуди, намагалися продумувати все.

Тим часом плід збільшувався в розмірах, а разом з ним і мій живіт. Було вже рівно 40 тижнів, а дитина давала зрозуміти, що їй добре там всередині, і залишати цей затишний будинок добровільно вона не збирається. Вона дригала ніжками та ручками й відчайдушно опиралася головою в мій сечовий міхур. Чоловік гладив живіт, розмовляв з ним, і малюк затихав. І одного разу, світлого травневого вечора, коли всі терміни, за моїми підрахунками, пройшли, ми вирішили їхати в пологовий будинок. Самі. Точніше, йти. Тому що зовсім недалеко, навпроти нас, подумаєш, дорогу перейти.

Прийняли нас по-діловому сухо і непривітно, ясна річ, люди на нервовій роботі, вечір, втомилися всі, тому чоловіка попросили залишити мені баули і йти додому. «Все одно ви тут їй не потрібні» – сказала чергова акушерка. Як це не потрібен?! А як же «і в горі, і в радості?» У мені все кричало від обурення і, зізнаюся, я сильно занервувала. «Прощайтеся і будемо оформлятися». Чоловік поцілував мене в шию, обняв, підбадьорливо посміхнувся і, помітивши вселенську тугу в моїх очах, обіцяв дзвонити по три рази на день.

При оформленні я боязко заявила, що бажаю присутності чоловіка під час пологів. Акушерка дивилася на мене і дивилася секунд п’ять не кліпаючи. «Я знаю, що це дозволено у вас.» – перервала я в’язке мовчання. «Дозволено» – сказала вона. І зітхнула (зітхання мені не сподобалося). Потім поставила галочку у відповідній графі, запитала, чи обрала я лікаря та акушерку, я назвала прізвища, які рекомендувала мені знайома, що недавно народила.

Вранці прийшов мій лікар, чоловік приємної зовнішності й делікатного поводження. «Це ви, яка з чоловіком народжує?» – підморгнув доктор. Я зрозуміла, що стала місцевою визначною пам’яткою.

Я, як відповідальна, надзвичайно начитана й не дуже молода (а за версією офіційної гінекології — старородяща двадцяти восьми років від роду) мати щиро бажала тільки природних пологів, точно в строк, без стимуляції й щоб ніяких там епідуралок — ось ще — всяку хімію колоти! Але проходить тиждень, і «ця вікова з десятої палати все ніяк не розродиться». «Ну і чого ми не народжуємо?» – строго запитав лікар при черговому обході, чуйно прикладаючись волохатим вухом до мого гігантського кавуну через допотопний дерев’яний стетоскоп. «А я знаю?» – з викликом відповіла я, поступово впадаючи в розпач від того, що переношую вже тиждень. Ось чоловік прийде, розбереться тут з усіма, зло думала я. «Готуйся, завтра о 9 ранку будемо народжувати». Як завтра? Значить, все-таки стимуляція? «А чоловік?» – пискнула я. «Нехай приходить заздалегідь».

Ніч я спала погано. Від слова зовсім. Серце калатало, повітря не вистачало. Якось вже краще б раптово, ніж так, ніби перед стратою. Картини малювалися різні, і часто-пророчі.

Вранці, коли раніше призначеного часу, після всіх необхідних підготовчих процедур я була в пологовому залі, вже з проколотим (помилково, чужим лікарем!) міхуром, я побачила чоловіка в білому одязі. Він входив в цю обитель жіночих страждань, як добрий ангел, що несе світло і спокій. І мені відразу стало легше і спокійніше.

І персонал пологового будинку змінив відтінок звернення до мене. Не знаю, може, і здалося.

Мій лікар прийшов рівно до дев’яти, тихо і непрофесійно вивергнув прокляття на адресу квапливого ​​колеги, по-варварськи замахнувшогося на чужі бульбашки. Помітивши чоловіка, привітався за руку, схвалив його зовнішній вигляд з точки зору санітарно-гігієнічних інструкцій. До зали зайшов літній анестезіолог з валізкою. «Знеболюючі?» – «Ні-ні, я буду сама!» – «Ну, сама, так сама». У руку мені вкололи окситоцин, стимулятор родової діяльності, через нетривалий час пішли найпотужніші перейми. Після першої я посміхнулася чоловікові та сказала «перетерпимо». Чоловік сопів і розтирав мені поперек, відволікав від головного процесу жахливо смішними анекдотами, напевно, спеціально готувався. Після другої я сильно засумнівалася в висоті свого больового порогу, але вголос промовила: «Боляче, але терпимо». Чоловік став нагадувати мені про техніку дихання. Після третьої я почала благати про пощаду, і звернулася до досягнень сучасної медицини.

Валіза встала у мого узголів’я, і ​​в хід пішли один за іншим набори для анестезії, що чомусь ламалися. На той час перейми вже повторювалися через кожні дві хвилини, і я знатно волала матом, забувши про пристойність і про свій намір пережити це випробування тихо і гідно, як личить леді. Але ось диво сталося, і після четвертого за рахунком набору в змучений хребет почало надходити чарівне зілля. Перейми не припинилися, але стали відчуватися немов крізь м’який щільний туман. Я розслабилася і ненадовго заснула. Чоловік раніше не втрачав самовладання і навіть примудрявся документувати процес за допомогою фотоапарата.

Але минуло вже п’ять годин, а розкриття було на два пальці. Живіт без води втратив форму кулі, і опукло проступили контури тіла дитини. Стало ясно, що сама я не народжу. «Їдемо в операційну. Підписуй згоду» – лікар підсунув папірець. Чоловік підбадьорливо кивнув. В черговий раз здивувавшись силі духу мого чоловіка, я ридаючи підписала, відчуваючи рух голки від крапельниці в кисті. Далі від мене вже нічого не залежало, єдине, про що я тихо шкодувала, що в операційну, звичайно ж, не пустять чоловіка.

І ось постала проблема. Річ у тому, що нижче пояса моє нещасне тіло матрьошки було практично знерухомлене через наркоз, а якось потрібно було залізти на каталку. І тут персоналу раптово знадобився чоловік. «Беріть її за ноги» – скомандував лікар. І мене перекантували спершу на каталку, потім з каталки на жахливо вузький операційний стіл. Медсестри захоплено слухали, що відбувається. Мабуть, за ці самі заслуги чоловіку дозволили залишитися в операційній і спостерігати за процесом. Або вони просто в поспіху забули його звідти видалити.

Чим хороша епідуралка, або «перідура» на кесаревому розтині, як кажуть лікарі. Вона знеболює тільки нижню частину тіла, жінка залишається у свідомості, що дозволяє лікарям контролювати її стан, ну і сама вона в такий спосіб не «проспить» важливий момент свого життя. Ура! Ми побачимо, як дістануть нашого малюка!

Але не тут-то було. Перед обличчям пацієнтки вішають екран з простирадла, з щирих гуманних спонукань. Відгороджують її, щоб не прагнула ненароком керувати процесом або панікувати від виду крові. Я не боюся крові, але в стані злегка зміненої свідомості (чи то наркоз тихою сапою дістався до мозку, то чи банально стрес) мало що може привидітися.

Чоловік дивився, як ріжуть, намагаються дістати голову, яка не лізе, збільшують надріз, тягнуть дитину, вона дійсно велика, я чую, як вони це кажуть, я відчуваю момент вилучення крізь щільний туман, ніякого болю, тільки відчуття полегшення і хвилювання. Я знаю, що повинна почути плач, але його немає. Щось синюшне швидко проносять позаду моєї голови, я намагаюся зігнутися, щоб побачити. І всі мовчать. І чоловік мовчить. Вічність. Чую кректання і голосний плач. Слава Богу! Потім голос операційної сестри: «Мамочко, цілуй п’ятки» – і підносять до мене дитину п’яточками, до яких я прикладаюсь жахливо сухими губами … «Уже шиють» – заспокоює чоловік, стоячи у мене в голові. Ні, за руку не тримав, не міг, тому що обидві руки розп’яті на крапельницях. Гладив по голові, чи була на мені шапочка, не пам’ятаю … Пам’ятаю, що стала плакати від щастя. Операція тривала 25 хвилин. 14.20. Син. Вага 4600. Всі почали вітати новоспеченого батька з богатирем, а мене з міцними нервами чоловіка, а я дякувала лікарям крізь рясні сльози.

За матеріалами

Дата публікації: 11.09.2020 img Поділитися