“Просто ти не віриш у кохання”, – посміхнувся у відповідь на якусь мою безглузду репліку один з тих, про кого співалося в моїй пісні на класичну тему “тричі мені являлася любов”. І я, може, пропустила б його слова повз вушка, якби за якихось два тижні до того такі ж слова не сказав мені інший герой цієї пісні.
А тому завмерла соляним стовпом. Оце так! Виходить, ті, кого я насправді кохаю-кохала, навіть не припускають, що я в це з’явлення можу повірити! Моє секундне обурення не мало меж… Хоча потім стало смішно. Яка різниця – вірю чи не вірю?
Кохання схоже на того ховрашка, якого не бачиш, а він є. Ховрашку однаково – віриш ти в нього чи не віриш. Просто не всі його бачили, не всі знають, як він виглядає, а дехто взагалі називає ховрашком якусь ласку, бабака чи хом’яка… Але ховрашку по барабану чиїсь проблеми з його ідентифікацією. Поки не стріляють…
Хоча з коханням складніше. Описи його дуже приблизні, а то й кардинально протилежні. Нема й фотографій у довідниках і точних визначень, щоб безпомилково вказати: оце – кохання, а це – вибачайте…
Але, як на мене, справжнє кохання насправді трапляється набагато рідше, ніж ми звикли думати. А ілюзій і міражів – безмежно багато… На цих ілюзіях іноді будують сім’ї, від них народжуються діти, ці ж міражі нібито розбивають серця і можуть стати причиною трагедій… Чим вони відрізняються від справжнього кохання?
Спитати б у мене, чи назву я критерії визначення тієї справжності? Не назву, звичайно. Для себе відрізнити вмію. Але це прийшло не одразу. Тому вимовляти слово “кохання” тепер заднім числом заборонила б собі років до двадцяти п’яти – десь у цьому віці в серця з’являються очі… І тоді ніколи не скажеш “кохаю” всує. І ніколи не запитаєш по-дурному: “Ти мене кохаєш?”…
Оце “ти мене кохаєш?” я не любила найбільше. А траплялися екземпляри, які вперто допитувалися. І декого легше було послати “на нєбо за звьоздочкой”, ніж пояснити своє небажання вимовляти таке бажане для них слово. Я навіть могла сказати “так”, якщо не хотіла зайвих розмов, але “кохаю” не говорила вперто.
Ілюзій, чужих і своїх, було більш ніж достатньо. Можливо, тому я тепер так реагую на слово “кохання”, яким у реальному житті трішечки зловживають. Мій цинізм іноді не має меж. І сторонній людині справді може здатися, що навіть натяку на щось святе я не допускаю. Саме те слово у повсякденному спілкуванні вимовляю не інакше, як “каханнє”, ще й додаю майже завжди, що воно “велике і жовтогаряче”.
І що тільки не називають коханням – від банального підліткового (і не тільки) “грай, гормон”, коли “хочеться, але не знаю кого, то чого б не його”, до емоційного підйому, спричиненого якісним сексом з новим партнером. Якщо дійство принаймні повторилося та ще й наклалося на весняний авітаміноз у поєднанні з екстремально-незвичними місцями і способами – вважай, це воно, велике і чисте! “Мені здається, я його кохаю”… А подвижницької й творчої роботи серця й душі немає… Хоча готовності страждати – через край.
Іноді навіть те “кохання” собі вигадують, аби помучитися донесхочу. А потім плюють і заспокоюють свою нездатність на справжнє почуття тим, що “всі вони сво…” .
Таки найбільш властиво плутати й підміняти поняття “кохання” і “радість сексу”. Гламурні психологи в гламурних журналах звично повторюють, що чоловіки грішать цим менше, а жінці нібито завжди-завжди потрібна емоційна близькість. Тобто якщо пані наважилася, то це однозначно любофф – і її треба боятися.
А мужчина – ще той фрукт, він не сплутає Божого дару з казна-чим. Це щоб заспокоїти ревнивих жіночок – мовляв, зрадити зрадить (воно ж, зараза, полігамне, на відміну від вас, святої моногамності), але імені партнерки не пам’ятатиме і до місця постійного годування приплине, а ви йому мститися навіть гадки не майте, бо ще до когось емоційно, як це в жінок заведено, прикипите, не дай Боже…
І ця сволота, що до вас у маршрутці щоранку романтично клеїться, – це не від кохання, а так – заради нової зірочки на фюзеляжі… А ваші почуття до молоденького співробітника аналітичного відділу, з яким ви згрішили на корпоративній вечірці, – це, звичайно, кохання, хоч і не варто чоловіка кидати… Перетопчетесь.
Ну і навіщо так ображати мужчин? Це ж виходить, що вони просто не здатні на вірність і взагалі їм однаково, де і з ким. Хіба це правда? І чи варто відмовляти жінкам у простому сексуальному задоволенні – без довантаження коханням?
Воно, звичайно, правильно було б “не цілуватися без любові”, але… Іноді секс – це просто спосіб… спілкування, відпочинку, задоволення, самоствердження, подяки, покарання (потрібне підкреслити). А кохання – це щось інше…
Кохання – це точно не шантаж і точно не спосіб розв’язання шкурних питань. На зразок “я ж тебе кохаю, тому ти повинен…. бо я ж і розлюбити можу!”. Усе Справжнє приходить тоді, коли усвідомлюєш, що в цьому житті ніхто нікому нічого не повинен. І навіть кохати вас той, кого ви насправді кохаєте, як не дивно, не повинен…
Тому за все Справжнє треба бути вдячним. І ніколи не брати, а тим паче не тримати силою. Все Справжнє – вільне… Тих, у кого є чи було Справжнє кохання, легко визначити за ставленням до життя. Більш бережним, мудрішим, відкритішим, терпимішим… Це таки важко пояснити словами…
І якось безглуздо не вірити в те, що вже бувало з тобою. А може, і не просто безглуздо, а й знову ж таки невдячно – доля дарує тобі найбільше диво в житті, а ти – “не вірю!”. Варто вірити в дива, їх не так багато, але вони трапляються. Здебільшого тоді, коли в них віриш. А деякі – всупереч твоєму малодушному невір’ю чи страху…
…Щодо згаданого вище “тричі”, то варто зауважити, що, цитуючи класика, я трішки перебільшила. Кохання приходило двічі. Перше стало коханням набагато пізніше, ніж його так назвали. Друге було приречене на те, щоб я в нього не вірила, але зосталося.
Якби не це, я ніколи не стала б людиною…
Наталі МУР
