Їхав я якось в маршрутці. На сидінні поруч грався хлопчик років шести. Його мама байдуже дивилася у вікно і не реагувала, а він смикав і смикав її за рукав. За вікном пропливали дерева, було сіро. Дитина щось вимагала, або щось стверджувала. І тут, раптом, мама як розвернеться від вікна, як смикне його за руку і як зашипить:
– Що ти хочеш від мене?!
Він затнувся.
– Що ти хочеш, я тебе питаю ?! Та ти взагалі знаєш, хто ти такий?! Ти ніхто! Зрозумів?! Ти ніхто-о! – вона видихнула ці слова йому в обличчя, ну просто виплеснула.
Хлопчик дивився на неї, і мені здалося, у нього тремтить голова. Або це я тремтів. Відчув, як потіє спина. Пам’ятаю першу думку: «Невже це вона йому каже?! Про кого вона думає в цей момент?!»
– Бачити тебе не можу, – прошепотіла вона.
«Ти ж вбила його!» – сказав я, але ніхто мене не почув. В маршрутці, як за звичай, продовжували дрімати люди. Я сидів, не рухаючись. А хлопчик не плакав. Вона відкинула його руку і знову повернулася до вікна. Він вже не бушував, а якось відразу притих. Дивився в розірвану спинку сидіння навпроти і мовчав.
А у мене було бажання встати і при всіх, просто розірвати її на шматки! Сказати їй: «Це ти нікчемна мати! Це ти ніхто! Ти ж вбила його!» Клянуся, я б зробив це! Тільки хлопчик стримував мене.
Я закрив очі, щоб якось заспокоїтись, став глибоко дихати. А коли відкрив їх, то побачив цукерку. Молодий хлопець, схоже, студент, такий світлий, кучерявий, в джинсовому костюмі, простягав хлопчикові цукерку. Він ще струснув рукою, сказав:
– Бери, це тобі.
Той взяв. І тут же хлопець простягнув йому другу цукерку. Хлопчик почекав і взяв другу. Далі відбулось таке, що коли згадую, то ледве стримую сльози.
Хлопець не став їсти, він торкнувся маминої руки. Вона не відразу повернула до нього обличчя. Але все-таки повернула. І видно хотіла добити його. Але він простягав їй цукерку.
Вона подивилась на нього, на цукерку, я бачив, як вона дивується. Тоді він вклав їй цукерку в руку. Вона, як обпеклася, – швидко повернула йому. «Я не хочу», – сказала.
Дві цукерки лежали у нього на долоні. Руку він не опускав. «Їж сам, – сказала вона і тихо додала. – Я не хочу … Чесне слово». Тоді він поклав цукерку до неї на коліна.
Ніколи не забуду цю паузу. І цю дорослість. Переді мною, за кілька хвилин, цей хлопчик став чоловіком, а вона зі злої та роздратованої, стала красивою молодою жінкою. У всякому разі, я це так відчув.
Вона мовчала. Довго-довго мовчала. Дивилася на нього так, немов тільки побачила. Потім обняла. І він її обняв. Потім він розгорнув цукерку і дав їй. І поки вона не поклала її в рот, сам не їв. Ви уявляєте таке?! Це був ще один шок, але вже інший.
Я тоді подумав про себе: «Ось ти сидиш, такий праведник, ти хотів встати, ти хотів її звинуватити, хотів “розірвати” і переробити. І ти б нічого не добився, крім скандалу і лайки. А цей хлопчик, подивися, наскільки він мудрий. Цей хлопчик переміг іншим. І проник до самих печінок, до серця, до сліз.
А ще цей студент, який дав йому дві цукерки, – подумав я, – адже він не просто так дав дві».
Я озирнувся … У задньому склі маршрутки побачив цього юнака, яки йшов вдалину по холодній вулиці. А мама й син сиділи, схиливши один до одного голови.
Тут водій оголосив мою зупинку. Я, виходячи, доторкнувся до руки хлопчика. Я цим сказав йому «спасибі». Не думаю, що він зрозумів мене, але це й не важливо.
Я назавжди запам’ятав цей урок. Запам’ятати запам’ятав, але повинні були пройти роки, аби я його усвідомив, що це і є справжнє, про яке не всі дорослі знають. Що тільки прикладом і потрібно виховувати. Не криком, не звинуваченнями, не биттям, – ні. Тільки приклад працює, більше нічого. І цей хлопчик показав приклад. І їй, і мені. І він змінив нас …
«Не будь переможений злом, але перемагай зло добром» (Рим. 12.21).
Обіймаючи батьків – ми стаємо спокійними.
Обіймаючи коханих – ми стаємо щасливими.
Обіймаючи дітей – ми стаємо добрими.
Обіймаючи друзів – ми стаємо щирими.
Обіймаючи життя – ми стаємо мудрими.
Подаруйте сьогодні частинку свого тепла ближнім!
Істина одна, як і Любов!
