Згадайте, що ви відчували, коли тільки зустрілися. Ваші очі сяяли, серце розривало груди, хотілося творити, летіти і кричати всьому світу про своє щастя. Чому зараз так важко? Чому так важко відпустити когось, хто так довго був поряд, дозволити собі і йому бути щасливими?
Ми живемо на планеті вільного вибору, де кожна людина має право на свободу. Але чому ми так часто одягаємо маски й самі обмежуємо себе? Удома ми одні, на роботі — інші. А хтось розкриває нас абсолютно з несподіваного для нас самих боку. Комусь вдається розкрити нас справжніх, щирих у своїх бажаннях.
Прокидається та дитина, яка не боїться просити, падати, пробувати щось новеньке. Розповідати про свої бажання і не боятися, що її засудять чи не зрозуміють. Відповідь проста: ми боїмося втратити, бути відкинутими, обдуреними, зрадженими.
І граємо ролі: вдома — дружини або чоловіка, на роботі — сумлінного виконавця, правильних батьків із дитиною, відданих друзів тощо.
Чому ми загрузaємо в цих ілюзіях?
І чому так боляче від того, що хай як ти стараєшся, все одно тебе не приймають? Річ у тому, що коли ми вступаємо у стосунки з іншою людиною, то даємо якісь обіцянки і нам теж дають обіцянки. Дуже неприємно, коли очікування їхнього виконання стає нескінченним.
І це дуже ранить, це зав’язує такий собі вузол у стосунках, відтак з’являється відчуття, що тебе прив’язали, посадили на гачок. Але насправді ти сам себе прив’язав, давши обіцянку комусь.
Найважче відмовитися від своїх обіцянок. Бо чомусь вони прив’язують нас до інших набагато сильніше, ніж ті обіцянки, які було дано нам і не виконано. Це супроводжується найбільш руйнівним почуттям — почуттям провини — однією з найбезглуздіших ілюзій людства. Людина відчуває себе в пастці, її очі стають порожніми, зникає радість.
Уявіть, що дикий звір так полюбив іншу істоту, що сам дав дозвіл посадити себе поряд у клітку. Але потім він попросив цю іншу істоту відпустити його побігати на волі, подихати свободою, насолодитися вітром, але отримав відмову. Тому що ця істота боїться, що дикий звір не повернеться.
А він повернувся б і поділився б своїми враженнями, приніс би енергію сонця, свободи, наситив би стосунки новою якістю. Але його не відпустили. І так триває з року в рік. І виникають болісні стосунки, де є пригнічена свобода і наглядач. Ілюзія любові — коли стосунки стають «смердючими».
І цей звір звинувачує себе за зроблений колись вибір, він руйнується і фізично, і духовно. То чи варто комусь щось обіцяти, аби потім з’їдати себе докорами й почуватися звіром, загнаним у клітку стосунків?
Вибір — за кожним із нас…
Радимо також прочитати:
- Сепарація – це не розрив: це двосторонній килим ручної роботи
- Страждання – це майже хвороба, тільки без лікарняного
