Останні роки психотерапія перестала бути темою «для обраних» чи «модною практикою». Війна, втрата близьких, життя в умовах постійного стресу й невизначеності змушують тисячі українців шукати допомоги у спеціалістів. Сьогодні для багатьох людей щотижнева сесія з психологом стала такою ж звичною, як візит до сімейного лікаря чи тренування у спортзалі.
Попит породжує пропозицію: в Україні з’являється все більше психологів і психотерапевтів, які працюють із травмами, горем, тривожними та депресивними розладами. Та водночас зростає й кількість міфів. Чимало людей досі сприймає психотерапію через призму упереджень: одні бояться, що «їх визнають божевільними», інші чекають швидких порад або чарівного «лікування за один сеанс».
Розберемо п’ять найпоширеніших міфів і пояснимо, чому вони шкодять і клієнтам, і самій ідеї психотерапії.
Міф 1. Психолог скаже, як правильно жити
Багато хто приходить на першу консультацію з очікуванням отримати «інструкцію». Уявлення таке: розповів про проблему — і психолог одразу дасть пораду, як діяти. Насправді це не зовсім так.
Деякі методики (наприклад, когнітивно-поведінкова терапія) справді мають чіткі алгоритми. Вони допомагають працювати з конкретними запитами: фобіями, ОКР, панічними атаками. Але навіть у таких випадках спеціаліст не нав’язує сценарії. Він радше стає провідником, який допомагає людині самій зрозуміти, що відбувається й що з цим робити.
Для багатьох клієнтів терапія стає єдиним безпечним простором, де можна бути собою без страху засудження. Там народжуються справжні відповіді, які не продиктовані ззовні, а знайдені всередині.
Міф 2. Якщо є друзі, психолог не потрібен
Друзі справді можуть бути величезною підтримкою. Та варто пам’ятати: дружня порада й професійна допомога — це різні речі.
Близькі люди зазвичай емоційно включені в ситуацію, мають власні упередження та інтереси. Вони вислухають, поспівчувають, але не завжди зможуть допомогти вийти з замкненого кола.
Психотерапевт же залишається нейтральним, об’єктивним. Він використовує методики, що працюють із глибинними переконаннями, допомагає змінювати деструктивні патерни. Наприклад, у випадках насильницьких стосунків друзі можуть підтримати, але лише терапія дає шанс справді змінити сценарій.
Особливо це стосується горя. Втрату близької людини кожен член родини переживає по-своєму, й у найважчі моменти вони не здатні бути підтримкою одне для одного. Тоді психолог стає тим, хто допомагає пройти через біль.
Міф 3. Психолог знає все
Часто люди приходять до спеціаліста, коли перепробували вже все: від «позитивного мислення» до езотеричних практик. Вони очікують, що психолог знайде чарівне рішення. Але реальність інша.
Психолог — це не всезнаючий мудрець, а професіонал, який має свої методи, досвід і спеціалізацію. Одні працюють із дітьми, інші — з військовими, ще інші — з травмою втрати. І так само, як у медицині, не всі фахівці універсальні.
Трапляється й так, що клієнт просто «не співпадає» з психологом на людському рівні. Це нормально: у терапії важливий контакт і довіра. Тому, якщо з перших сесій відчувається дискомфорт, краще пошукати іншого спеціаліста, ніж мучити себе і витрачати сили.
Міф 4. До психолога ходять лише «психи»
Це, мабуть, найбільш шкідливе упередження. Воно відлякує людей від звернення по допомогу, хоча насправді психотерапія потрібна далеко не тільки тим, хто має діагноз.
Варто розрізняти психічні захворювання, з якими працює психіатр, і ментальні труднощі чи розлади, де допомагає психотерапевт. До психолога звертаються люди в екзистенційних кризах, ті, хто переживає втрату, шукає вихід зі складних стосунків, не може впоратися зі стресом.
Більше того терапія може бути корисною навіть тоді, коли все добре. У такому випадку вона допомагає розкрити потенціал, зрозуміти себе краще, будувати здоровіші стосунки.
Радимо також прочитати: Психолог, психіатр, психотерапевт – яка між ним
и різниця?Міф 5. Терапія — це завжди довго і складно
Тут існує два крайніх уявлення: що достатньо кількох сеансів, аби «вилікувати всі травми», або ж що терапія триває десятиліттями. Жодне з них не є правдою.
Тривалість залежить від запиту. Іноді достатньо двох місяців, аби налагодити сон чи подолати легку тривожність. В інших випадках — наприклад, коли йдеться про дитячі травми чи багаторічні страждання після втрати — процес може тривати роками.
Психологи навіть жартують: «Рік терапії — це мінус десять років болю». Тож тривалість залежить не лише від проблеми, а й від готовності людини працювати над собою.
