Цю історію розповів один з військових на передовій. Це лише маленький епізод, який має дуже глибокий сенс та показує, якими насправді є українці, які захищають рідну землю. І як дійсно люди вірять в ЗСУ…
Нерви на межі. Раптом чуємо шурхіт…
“Майже кожна доба бeз сну. Постійні обстріли. Стоїмо за селом у відкритому полі. Організм вимикається. Нерви вже на межі. Раптом чуємо шурхіт, бачимо, як хтось наближається. Придивляємося: це бабуся. Щось несе у руках.
– Хлопчики, рідні мої, я вaм молочка свіжого несу, – каже вона.
Ми напружилися. Вона підійшла ближче. В руках пластикова ляшка з молоком.
– Попийте, це сил вам додасть. Я зранку надоїла… Для вас, героїв наших! На вас тільки надія… – сказала жінка і поставила на землю пляшку, не наближаючись.
Я підійшов до неї.
– Синку, рідний, візьми, прошу. Це все, що можу вам дати, – звернулася вона до мене.
На її очах блищали сльози. Я стояв здерев’янілий, ніби тіло залили свинцем. Від села майже нічого не залишилося через постійні обстріли рашистів. Ми думали, що всі вже давно виїхали. А тут вона стоїть, і в в очах сльози.
– А чому ви не виїхали? Тут уже нікого немає, постійні обстріли…
– А якщо я поїду, хто є вам молочка принесе? Ви ж мене не кинули. Ви ж тут, і я буду з вами. Всю ніч молюся зa вaс, якщо Бог мене любить, то й вас збереже.
Я взяв пляшку, відпив і передав іншим. Втому як рукою зняло. А всередині збиралася злість. За кожну безсонну ніч цієї прекрасної жінки. За її сльози. За її жертву нам. Ми її точно не зрадимо.
Слава Україні! Слава українському народові! Героям слава! І смерть усім нашим вороам!
P.S. Цього дня ми просунулися вперед і витіснили ворога. Чесно, небагато, але і це вже добре. І я вірю, що цe її молитви!”
Автор – невідомий
Радимо також прочитати:
- Воїне, твоїми руками смерті буде смерть, а життю – життя
- Любити життя навчився на війні: воїн розповів про те, чого не показують по телевізору
