А над сиротою – Бог із калитою…

У житті Ганни Шумчук того полину було вдосталь. Ще чотирирічним дівчатком втратила маму, тож тато, який часто їздив на заробітки, залишав малу Ганю з братом на 12-літню тітку. Цілий рік, тяжко переживаючи втрату дружини, не хотів одружуватися.

«Бідували ми, малі, тяжко, – зі слізьми на очах пригадує жінка. – Бо воно, знаєте, як нас та тітка гляділа… Сама ж іще дитиною була. Я у чотири роки і картоплю вже чистити вміла, і в хаті прибирала, й посуд мила. Голодні не раз сиділи, доки тато з заробітків не приїдуть й у плиті не розпалять… Які тільки ми з братом ходили! Замурзані, нечесані… Тому зраділи, коли тато привели в хату жінку. Мама нас повідмивали, їсти смачно готували, то ми так раділи, що тепер і в нас ненька будуть!»

Потім, коли в батька з новою дружиною з’явилися спільні діти, мала Ганна їх няньчила. А подружки кликали на вулицю… Шестирічною дівчинка пасла сусідську корову, за що добра сусідка завжди давала малій сирітці пирога. Щоліта разом з братом Ганя днями пропадала в лісі – збирали чорниці, а батько возив ягоди на базар. Діти несказанно раділи, коли за свої труди на гостинець отримували… булочку.

Після восьмого класу дівчина почала їздити на заробітки в сусідні колгоспи (і льон збирала, і біля молотарки гарувала), аби наскладати грошей на підручники. Бо батько сказав наче відрізав: «Як хочеш: чи ходи до школи, чи не ходи, а грошей на книжки не дам…» Дівчина закінчила десять класів, а одинадцятий заочно у сусідньому селі…

Гірке заміжжя

Долю свою там і знайшла. Гадала, що щасливу… Заміж Ганя виходила 18-річною. Стільки ж було й чоловікові. Жили молодята спочатку у свекрухи. «Мене чоловікова мама зразу дуже полюбила, ще й сусідам казала, що ні в кого такої невістки доброї нема, – усміхається пані Ганна.

– Ще б пак, я ж годила їй як могла. Коли до них прийшла, одразу до всього господарства стала. У свекрухи тоді малі діти були – хлопчики-близнята восьмимісячні (за третім чоловіком), вона на той час сама їх годувала. То я, було, поки вони виспляться, і господарку попораю, і їсти наварю, ще й у постіль сніданок принесу… Чим не добра невістка?»

Коли Ганниному первісткові минув рік, чоловіка забрали в армію. Дитина стала часто хворіти, тож молода мама кидала все й возила сина по лікарях. І звісно, не могла вже так гарувати на свекруху, як раніше. Відтоді й почалися в сім’ї негаразди. Якось невістка не витримала, зібрала речі й… поїхала до батька. Там їй теж не надто раді були. Але прийняли…

Через трохи часу жінка зрозуміла, що завагітніла вдруге (якраз перед тим, як поїхати від свекрухи, відвідувала чоловіка у Сокалі, де він проходив військову службу). Написала про це коханому у листі. Той відповів, що мати приїде й забере її. Однак свекруха невістку… не довезла. Залишила жити у бездітної тітки на хуторі. Там, у полі, й народила Ганя другу дитину. Коли повернувся чоловік з армії, молода сім’я переїхала до села, де їм, як колгоспникам (чоловік працював трактористом), дали хату. Горохом посипалися дітки…

«Спочатку в нас усе добре йшло, хоча й тяжко було і дітям раду давати, і на роботу бігати, – каже багатодітна мати. – А потім, коли чоловік став пиячити, усе шкереберть покотилося… Я і дояркою працювала, і телятницею, і кочегаром та прибиральницею у школі й сільраді. Вставала о четвертій ранку, бігла до школи палити грубки, потім – до сільради прибирати. Відтак мчала додому, щоб діток на науку випровадити… І знову по колу: господарство, город, плита, прибирання… По обіді йшла до школи прибирати, а увечері на мене чекали гори пелюшок та колготок. Як озирнуся на ті часи – сама дивуюся, як могла такий шалений ритм життя витримувати. Якби ще за добрим чоловіком… А то знала від нього тільки образи та побої».

Коли Ганна мала вже сімох дітей, знову наважилася покинути чоловіка. Подалася до батька. Але відчула, що нікому там не потрібна. Батько, по суті, виставив доньку за двері, бо не хотів «виводка годувати». «Найобразливіше було, – змахує жінка сльозу, – коли татів сусід, дізнавшись про це, запропонував жити у нього, мовляв, я ж сам мешкаю, хата велика, усім місця вистачить. Мені тоді так боляче стало… бо нікому, крім дітей, у цьому житті не була потрібна. Зібрала речі й подалася назад».

Довелося жінці в одруженого вже сина пожити разом з меншими дітьми. Але… свати були проти, тож мусила знову вертатися до пияка в хату. До того ж добрі люди повідомили, що він ледь оселі не пропив.

Дванадцять щасть матері Ганни

Нині жінка вже одинадцять років як удова. Так і згубив благовірного той зелений змій. Хоча Ганна не тримає на чоловіка образи…

«Моє життя не було легким. Однак я вдячна долі за найцінніший мій скарб – дванадцятьох дітей, – каже мудра жінка. – Хай там як, а всіх вивчила (окрім наймолодшої – вона ще школярка), кожен має спеціальність за плечима. Правда, за професією ніхто не працює. Мають мої дітки й сім’ї, я вже й на дев’ятьох онуків розбагатіла».

Тішиться мати тепер тим, що жоден із її дітей не пішов хибним шляхом, що всіх удалося в люди вивести. І ще жінка знає: хай що трапиться в житті, вони завжди підставлять один одному плече. І бодай раз на рік, у день народження МАТЕРІ, зберуться в рідній хаті, аби вклонитися жінці, яка дала життя…

Оксана ГОЛОВІЙ