добро Життєві історії Сім'я

«А скільки того життя? Що ви доброго бачили з лютого?»

Крихітні історії про любов і добро під час війни, які перемагають зло і темряву, наповнюючи життя світлом. Після прочитання плачеш, але усміхаєшся, бо розумієш: ми, українці, неодмінно переможемо, доки у наших серцях є місце для добра.

«Їду з міста на захід. Десь сьома година вечора. Одна на весь вагон. Ну і кіт. Провідниця в традиціях Вєри Сердючки – гумор, харизма. Вагон блищить. Перекинулись поки стояли, хто, що, куди іду, про війну….
Заходить в купе. «Так. Давайте, мабуть, кавусі вип’єте? Молоко є ще». Я кажу, що вже запізно для кави, потім до Тернополя не засну.
«А скільки того життя, он у вас книжка цікава, ви ж її у відпустці не відкриєте, так ото собі і почитаєте. А хочете, я вас о сьомій ранку збужу, як раз перевал буде, кіно у вікно подивитесь, шо ви доброго бачили с лютого?».

«А скільки того життя? Що ви доброго бачили з лютого?»…

«Їду в поїзді на Київ, сідаю у Сваляві, в купе дубак, аж светра вділа. Заходить провідниця: «Як у вас справи? Паспорт, будь ласка, покажіть. Ага. Все добре». Я питаю, а чого так холодно? Дує так, що з носа капає. Вона каже: «Дивіться, то кондиціонер, стояли, сильно нагрілися, зараз 15 хвилин проїдемо, я вимкну, увімкну вентиляцію, бо потім тунелі, там смердить. Але. Якщо вам буде холодно і з вентиляцією, бо вона нова, і дуже добре працює, а у вас кіт у майці, лисий чи що, то ви кажіть, головне – не терпіть. Терпіти нам зараз не можна». І пішла.
Я завмерла на пів години.

«Головне не терпіть. Терпіти нам зараз не можна»…

«Заїхала в “Гудвайн” за пундиками, є там такі, з опіуму вони чи що, не можливо спинитись їсти. Стою, чекаю таксі. Дві панянки років під 70 десь, красуні, як з Парижу. Тихенько фоткаю мештики одної, бо ну дуже круті. Йдуть два хлопчики, десь 7 і 10 років. Подерті, брудні руки, але вдягнуті нормально. Розумію що не безхатьки. Підходять до панянок.
«Драсте, дайте денег на еду, гривен 20 или 50». Панянки: «Для початку – добрий день, а не драстє. Звідки ви. Це ж вам на пиво і куриво гроші».
Пацани: «Нєєєє. Сосисок возьмьом там нижче і картошки напечемо, ну і на суху мівіну, а ще батарейки треба у фонарик».
Панянки: «Та говоріть вже російською. Ви звідки. А. Зрозуміло. Мабуть, батьки п’ють? А ви вештаєтесь?»
Пацани: «Та нєт. Мама моет пол в больнице. Двое суток там. Папа сантехник. Но его мужик в жеке брать не хочет. Хочет, чтобы тот делился и все отдавал. Ещё он варит бочки для воды. Ну эти. Что под потолком. Но мало работы. Папа пьёт пиво вечером. Но одну пластиковую. Мама плачет. У нас 8 коров было, кролики, утки красные, папа бусы варил и бочки, и ещё маслобойка. А ми тоже зарабатываем. Батарейки собираем и бутылки. Нас в квартире 7 человек. В одной. Мы две семьи сбежали»
Панянки: «А ви вчитесь десь? Скоро ж школа». Пацани: «Да. У нас один планшет на двоих. Один день Егор, один день я».
Панянки: «У тебе ж є мобілка? Нема? А мами номер?» Пацани: «А шо жаловаться будете»? Панянки: «Ні, дай номер».
Пацан протягнув папірець із номером. Пані набирає номер. Весь діалог не чую, чую питання: «А де ви працюєте? А де до цього працювали? Бухгалтер? А що вмієте по дому? Робота треба? Завтра до вас подзвонить мій водій і приїдете познайомимось, мені в будинок потрібна помічниця, якщо все добре буде, зарплата така…», – і називає цифру, яка вирішить багато питань. – «Дітям треба вчитись, а вам перестати плакати». Пацани в шоці. Я плачу в окуляри.

«Дітям треба вчитись, а вам перестати плакати»

«Двірник у домі. Суворий такий дядько. Не вітається ніколи. Такий собі сам на умі. Сваритися часто на малих дітей і тих хто сигналить під шлагбаумом. Ні з ким не говорить. Іду з двору, бачу стоїть з косаркою біля кущів, дивиться в траву. Присів. Я ідучи повз, ризикнула звернутись, бо завжди – «нікому нє здрастє».
Кажу: щось згубили? Посвітити фонариком?
«Та нє, – каже, – тут шкаралупка від яйця когось маленького. Голубенька. Ідіть гляньте. Цікаво, хто ж з неї виріс? Я ще вчора косив у дворі одному. Так там дика польова орхідея росла. Ледь не зрізав. Скільки ж того, красивого, що не видно нам». І включив косарку. З огляду на кількість слів що він сказав, це річний запас його спілкування зі світом.

«Скільки того красивого, що не видно нам»

«Сиджу в ресторані, чекаю колегу. За сусіднім столиком п’ють віскі два гарних мужчини:
– Слушай, а ты в погреб спускаешься когда сирены?
– Да. Только ради кота.
– В смысле? Только ради кота? У тебя же Вика и Аня (я так зрозуміла, що це його жінки, – авт.), за что же они жить без тебя будут, сотрудников 200 человек ещё…
– А я как представлю, что его убьёт, а я выживу, – я не переживу. По сути, только ему я и нужен. Знаешь, как он меня встречает вечером и никогда не ест, пока я не сяду. И в целом, я больше не хочу чтобы кто-то страдал… Любовь оказалась другая и в другом. Я понял, что мне очень мало надо, чтобы быть счастливым, я знаю, что я буду делать, когда весь это пи..ец закончится. Больше дети страдать не будут».

«Любовь оказалась другая и в другом. Больше дети страдать не будут»

«Дзвоню банкіру. Треба вирішити три дуже складних питання. Все вирішується за 30 хвилин, з підключенням всіх ланок. Ведуть кожен крок, відкриваємо, закриваємо, відновлюємо картки, розблокуємо те, що я напартачила, щось скануємо, якісь коди, верифікації трьом відділам… Я в шоці, що взагалі це все можна зробити за такий короткий проміжок часу. Уявила цей процес, наприклад, в Германії. Пишу кожному велику дяку за терпіння та швидкість. Отримую три відповіді: 1. Вам дякую, ви жартами підняли мені настрій; 2. Нам приємно те, що ви посміхаєтесь. 3. Бережіть себе. Це найменше що можна зробити».

«Нам приємно те, що ви посміхаєтесь»

«Купляю каву у вуличній кав’ярні. Забираю. Продавець дає решту і каже: «Чекайте». Побіг у закуток на манюсю кухоньку. Стою. Бачу, що решта вся. Що сталось, думаю. Виходить і дає щось у серветці.
«Це вам коржик. Мама напекла цілих два тазики. Він вівсяний. Казала роздавати всім, хто каву бере – солодке робить нас трошки щасливішими. Нам треба зараз деколи посміхатись. Ми з Волині. Там сміх – то ліки». Я знову зі сльозами. Кажу: та не солодке робить нас щасливими, а такі люди, як ваша мама. Мамі великий уклін.
  • Діти написали вірш про війну. Історія, від якої хочеться сміятися

«Нам зараз треба посміхатись. Ось коржик»

І я зрозуміла. Що серед тієї кількості ненависті, гніву, розпачу, що ми носимо в собі, бачимо в постах та світлинах, в коментарях – у всьому цьому і стоїть задача тої пітьми: лишити нас добра, любові, затопити нас ненавистю, яка проникне в кожну частинку нашого серця.
А десь непомітно пробуджується величезна кількість доброти. Любові. Світла. І я буду дивитись в їхній бік. Це єдиний існуючий шлях до нашого нового життя зараз і після….
Бережімо ту частку, яка має залишатись вільною та світлою, як би скрутно нам не було, як би ми не хотіли, щоб вони всі повиздихали, бережімо любов до світу, до себе, до кожного з нас. Бо перемога темряви не в розбитих хатах і понівечених життях, а тоді, коли вона з нас робить собі подібних. Тоді – вони вже перемогли.
Я розумію, як це важко, я сама працюю з нею постійно, вона навалює як дев’ятий вал, можна задихнутись. Я знаходжусь в тому ж самому інформаційному потоці, що і всі, я українка до найменшого свого атома, ще із надмірним відчуттям справедливості. Мені так само буває дуже нестерпно боляче і безпорадно. Але. Ці крихітні миті, зцілюють страшенні рани мого серця і відвертають пітьму. Добро. Любов. Не якесь там хмаринне кохання до всього. А саме конкретні явища і дії. Вишукуйте їх. Видивляйтесь. Зберігайте. Нас не відвернути.
Дата публікації: 04.08.2022 img Поділитися