Ми познайомились на моєму третьому курсі. Я готувала суп із засоленого м’яса та локшини, з лавровим листочком і перчиком — усе як вдома, на Волині.
— Неймовірно! — вигукнув Богдан, спостерігаючи біля плити.
— Що саме? — запитала я, упіймавши в душу світло його волошкових очей.
— За чотири роки у гуртожитку вперше бачу не спрощений рецепт зупи. Зазвичай студенти просто вкидають у баняк усе, що мають.
Той суп-зупу ми їли разом. А потім ще багато чого робили разом, радісно і натхненно. Наприклад, читали.
Богдан походив з інтелігентної родини, його дід наче був тернопільським бурґомістром, залишив по собі чималу бібліотеку, дбайливо поповнену наступними поколіннями. Про космогонічну концепцію розенкрейцерів я почула не від викладача філософії, а від біолога Богдана. Як і про теорії виникнення престолу римських пап чи вплив масонів на розвиток людства. Богдан теж готувався впливати на світові процеси, принаймні в науці.
На всі гроші, які мав, він купував… щурів, щоб проводити досліди в університетській лабораторії. Ще б пак, омріяна Нобелівська премія — річ трудомістка! А ще він був неперевершеним фантазером: називав себе Дао Луні, а брата — Луні Поем.
Над Богдановим ліжком висіла від руки намальована схема-формула циклу Кребса і фото якоїсь симпатичної паняночки. Я чомусь вирішила, що то племінниця. Та, напевно, то була Роксолана, вона ж Лана Оксі.
Дао Луні не раз казав, що вже має все, що йому могла дати ненька-Україна — освіту, красуню-дружину, сина. Настає час перелетіти океан, щоб наблизитись до інших висот — наукових винаходів, кар’єри, добробуту, Нобелівської премії…
Я зачаровано слухала, а під вікнами нашого гуртожитку голо-босо стояв 1995 рік, випрошуючи у неньки-долі бодай квиток на трамвай чи горнятко львівської кави. Та я вірила Богдану, точніше, я вірила у Богдана. Це й було моєю любов’ю, болем і служінням одночасно. Вголос відкрити свої почуття не сміла, тому потай писала «Щоденник Дженіфер».
Американське ім’я за американський характер
Джені-Дженіфер. Саме так називав мене Богдан, казав, за американський характер.
— Країна таких людей, як ти, Дженіфер — США, бо ти імпульсивна, відкрита й швидка. На Волині тобі забракне простору для творчого «цикла Кребса», — навіщось застерігав Дао Луні.
Інколи у двері кімнати відлюдкуватого Богдана хтось тихенько шкрібся. Ми знали, що то Яна, бо компаньйон Володько завбачливо йшов «гуляти» одразу після мого приходу, а повертався лише опівночі. Такою була їхня чоловіча домовленість.
Якось ми забули замкнути двері. Добре, що Богданове ліжко ховалось за громіздкою радянською шафою. За кілька секунд я вже сиділа майже одягненою, з якимось підручником у руках.
— Джені, ти, літераторка, вивчаєш хімію?! — мало не лягла на порозі пухкенька тернополянка Яна.
— А чому б і ні? Хочу більше розуміти професора Дао Луні, — зметикувала я, сама здивовано розглядаючи обкладинку підручника. Втрапила справді на «Хімію».
— А що саме цікавить? — не вгавав Яна.
Поглянувши на рятівну шафу, на приклеєну там схему-формулу і не дуже всім цим переймаючись, відповідаю:
— Цикл Кребса.
Бо нічого іншого чи не пригадала, бо була на всю голову гуманітарієм, чи, може, й не знала. Та з цього моменту запам’ятала на усе життя, що цикл Кребса — система біохімічних реакцій, за допомогою якої організми отримують енергію в результаті окислення їжі. Це важлива частина процесу дихання й обміну речовин, названа на честь англійського вченого Ганса Кребса. Отакої!
Було ясно як білий день: Яна кохає Богдана. Саме тому я не вірила її розповідям, що, мовляв, насправді він не жонатий, а лише до нестями мріє про випещену батьками Роксолану, студентку медінституту, що саме з нею хоче мати малого Сильвестра і велику Нобелівську премію. «Бідна дівчина, геть з глузду з’їхала: чоловік зізнається, що одружений, а їй все не йметься», — зверхньо думала тоді я.
Фото на пам’ять про щасливі дні
Богдан отримав диплом, готувався до від’їзду, куди саме — не казав. Попросив сфотографуватися на пам’ять про… щасливі дні. Він ніжно обіймав мене на фоні килимка з двома тигренятами. На прощання таки наважилася прочитати йому свій щоденник, що завершувався словами:
«Космодроми планети Дженіфер відкрито лише для вільних зореплавців. Дарую тобі свободу здійснити мрію. Яку? Обери сам». У відповідь Богдан подарував прикрасу з помаранчево-рожевого скла, що ледь вловимо нагадувала найпотаємнішу жіночу родзинку.
Відтоді ми не бачились, та думалось мені про Дао Луні часто і ностальгічно. Рівняла мужчин саме до його образу, бездумно відтинаючи від себе тих, хто не дотягував. Минуло двадцять років. Богдан і далі обіймає мене на фото, а налите помаранчевим соком скельце припадає пилом у шухлядці для прикрас. Бо я вже давно виросла зі студентських «фенічок».
У мене вирував тайфун Дженіфер
Якось, готуючи статтю про методи омолодження, випадково зайшла на якийсь науковий сайт з посиланнями на інший, аж поки не опинилась на сторінці канадського професора, звідки посміхався… Дао Луні. Просто проспівала кілька слів на його електронну адресу! Відповідь надійшла цього ж вечора.
Полились спогади та епітети. Виявилось, Богдан слідкував за мною через всесвітню павутину. «Як Сильвестр? Він уже досі студент?» — запитала. «Ще ні, школу закінчує, йому чотирнадцять виповнилося», — прочитала у відповідь. Враз із пам’яті випірнули напівбожевільні балачки Яни, на весіллі якої гуляла старшою дружкою. Раптом закортіло відмотати час, як кіноплівку, щоб ляснути ще нежонатого Дао Луні по пискові. «Навіщо обманював?» — стримано запитала натомість. «Боявся емоційного тайфуну «Дженіфер», він міг віднести мій корабель до невідомого берега чи не випустити з гавані. Ти ж сама подарувала мені свободу. Ти завжди була незалежна і горда», — написав професор.
«Але ж, як кожна жінка, я завжди хотіла бути щасливою, а вже потім — гордою за своє щастя», — вирував у мені тайфун Дженіфер.
Останнє речення до берегів Канади не дійшло, вимкнула комп’ютер просто з розетки. Бо я ще й сильна. Принаймні, була такою двадцять років. На Волині, на берегах річки Луги, теж бувають тайфуни.
Радимо також прочитати:
- Зворушлива історія справжнього кохання, яка знайде відгук у кожному серці
- Три надії Марії: шлях до справжнього кохання
Авторка – Світлана Федонюк
