Мама любила чисті вікна, але не любила їх мити. Поки ми жили разом, їх мила я. Щотижня. Взимку — тільки всередині, у решту сезонів — скрізь.

Мама просила помити вікна, і якщо я не виконувала прохання, вона ображалася. Плакала та пила валокордин.

Мамин валокордин – чудовий мотиватор. Я йшла і мила вікна, хоч я і ненавиджу це робити. Але ще більше я ненавиджу, коли пахне валокордином.

Попелюшка Олюшка. Попелюшка.

Я втомилася мити вікна та вискочила заміж. За того, хто не повернутий на чистоті і кому начхати на брудні вікна. На контрасті з маминими чистими це дуже сексуально.

Я поїхала від мами, почала жити з чоловіком на його території. Мама вередувала, вимагала у мене повернутися, чекала, коли я награюся у дружину. Я їздила до неї дедалі рідше. Тому що кожна поїздка – це прибирання. А якщо я втомилася, то теж прибирання, але через валокордин.

Потім я народила сина, і мені стало не до чужих брудних вікон

Мама на мене звично ображалася, я звично виправдовувалася. Класична співзалежність, усвідомлена з мого боку.

– Мамо, я не можу їхати з іншого міста, щоби вимити тобі вікна. У мене сім’я, маленька дитина, купа справ. Є така клінінгова служба, я оплачу, прийде людина і помиє тобі вікна.
– Чужа людина??? – жахається мама.
– Так. Прийде, помиє та піде. У неї така робота.
– Прийде людина і спитає: “Ви що, самотня?” Я скажу: “Ні, у мене є дочка”. Людина запитає: “А чому вона не помиє вам вікна?” І я помру від сорому.
– Не вмирай. Поясни їй, що ти хочеш, щоб вікна мили щотижня. А твоя дочка живе в іншому місті, і в неї немовля…
– Це жахливо. Чужі люди миють вікна, ніби я сама не можу.
– Але ж ти не можеш!
– Я народила того, хто може.
– Він також не може.
– Він не хоче! І це дуже соромно.
– Мамо, я вдома не мила вікна два сезони. Навіть три. Мені ніколи.
– І тобі не соромно?
– Ні. У мене були інші, не менш важливі справи.
– Вікна – це душа господині. Чисті вікна та смачний борщ. Якщо у тебе брудні вікна…
– Я погана господиня, і це мене влаштовує.
– Я просто не розумію, у кого ти така… Я б померла від сорому…

Я шаленіла. Кидала слухавку. Нервування і маніпуляції – це вбудована функція в базову комплектацію моєї мами. Вона любила, щоб усе було так, як хоче вона, і тоді, коли їй зручно. Таке почуття, ніби їй не потрібні чисті вікна, їй потрібні вікна, вимиті саме мною.

Якось вона попросила відвезти її на дачу із саджанцями. У вівторок. Я не могла у вівторок, могла – у четвер.

– Мамо, давай у четвер?
– У четвер я вже поїду назад. Мені потрібно у вівторок.
– Давай я знайду водія, заплачу йому, і він тебе відвезе.
– Чужа людина??? Що скажуть сусіди? Скажуть: а де твоя дочка, чому їй нема до тебе діла? Сором.

Я зрозуміла: мамі не треба було на дачу, їй треба було, щоби на дачу відвезла її я.

Я злилася. Опиралася. Кричала. Плакала. Благала. Пояснювала. Кидала слухавку. Телефонувала знову. Мама ж…

Мама не виховувала мене, було ніколи

Декілька років пішло на розуміння того, що це мамине “самодурство” насправді — підсвідоме бажання бути поруч, компенсувати той факт, що за все моє на той момент тридцятилітнє життя разом ми жили лише п’ять років.

Мама не виховувала мене, у неї на це не було часу, а зараз є, і вона заманює мене до себе, але тепер у мене на це немає часу. І взагалі, класна штука — своєчасність — це коли дві людини збіглися за часом та інтересами в одному моменті, який не можна змістити на потім. Не можна вибрати будь-який зручний час, щоб зрозуміли дочку, треба няньчити її, поки вона маленька. Поки мама шукала на це час, я вже виросла, і мені не потрібна мама, яка няньчить, я навчилася отримувати материнське тепло з інших джерел.

Але покоління наших мам не схильне до рефлексії та ніколи не визнає своїх помилок. Мама хотіла до мене на ручки, хотіла бути поруч, звернути на себе увагу, але просто не знала іншої мови комунікації, окрім ультиматумів.

Усвідомлення цього факту зробило мене м’якшою. Я більше не злилася: я читала між рядками. Мама ставила завдання для мене з єдиною метою: побачити мене. А я пропонувала замінити себе клінерами та водіями за гроші…

Навіщо їй чужі люди у її житті? Їй дочка потрібна…

Я почала приїжджати до неї частіше. Брала сина і приїжджала до мами на кілька днів, а іноді цілий тиждень. Мама трактувала ці мої приїзди по-іншому: вона вирішила, що я тікаю від чоловіка, і в нас все погано, і ці від’їзди — провісники розлучення.

– Ви розлучаєтеся?
– Мам, що за нісенітниця, у нас все добре.
– Ну, не хочеш – не кажи.

Покоління наших мам ніколи не буває неправим, ага.

Дефіцит любові

Життя – дивовижний бумеранг. Воно саме насаджує справедливість. Я виросла в дефіциті маминої любові, а потім мама жила в неусвідомленому дефіциті моєї. Життя бавилося, диригувало ситуацією.

Потім мама сильно захворіла.

Я спочатку не зрозуміла, що все серйозно, думала чергова маніпуляція. Маніпуляції здоров’ям – найефективніші. Вони гарантують, що я будь-коли дня і ночі кину все і поїду до неї, рятувати. А насправді виявиться, що нікого не треба рятувати.

Тобто треба, але не від тиску, що стрибнув, а від нападу нелюбові.

Якось я їхала до неї вночі, вагітна, після її дзвінка, що їй погано. Мама плакала у слухавку. Я почала збиратися, посварилася з чоловіком, який намагався мене не пустити, і помчала нічним містом, дві години на межі швидкості, щоб переконатися, що мама… солодко спить.

Але того разу все було серйозно

Мама ослабла, не змогла ходити без підтримки, спочатку попросила ходунки, а потім пересіла в інвалідний візок. А потім зовсім злягла.

Я розуміла, що їй потрібний догляд. Почала шукати доглядальницю з медичною освітою. Виявилось, що це дуже дорога послуга. І чим важчий пацієнт, тим дорожче (адже це треба піднімати, підмивати тощо). А ще памперси, медикаменти, продукти…

Але найбільша проблема, яку передбачала, це навіть не гроші. Це той факт, що за мамою доглядатиме чужа людина. Не я.
Я прямо бачила мамині сльози і ось це її коронне “я помру з сорому”. Сусіди спитають: “У тебе що, дочки немає?”

Я вирішила переїхати до мами. З сином. Це був серпень. Я віддам дитину у садок у вересні. І доглядатиму за мамою.

Чоловік був приголомшений цим рішенням. Я його з собою не кликала, бо розуміла, що він не поїде. Він із 14 років живе один, із 23 — зі мною, він розучився жити на чужій території. А тут — поїхати в чужий будинок, у килими, кришталь, в нескінченні маніпуляції…

– Ми приїжджатимемо до тебе на вихідні, — заспокоювала я його. — Ну, вважай, що ми їдемо на заробітки. Чоловік вважав рішення провальним. Він був готовий влаштуватися на другу роботу, і знайти можливість оплачувати доглядальницю тещі. Та й я могла на роботу вийти, сина – в садок.

Я не знала, як пояснити чоловікові про те, що мамі не потрібна чужа людина. Чоловік не знав, як мені пояснити, що я вкотре піддаюся на маніпуляцію.

Ми роз’їхалися на піку нерозуміння один одного. Сім’я – це підтримка. Підтримка – це розкрити парасольку в дощ над тим, на кого ти дуже сердитий. Тому що який би ти не був сердитий, ти його любиш, а любов сильніша за образи і нерозуміння.

Я сиділа під дощем і не відчувала нічиєї парасольки. У мене була одна парасолька, і я розкрила її над мамою, а не над чоловіком, бо мамі потрібніша. Мама хвора. І мама в мене одна, іншої не буде.

Шість місяців побутового пекла

Я витримала пів року. Шість місяців побутового пекла. Я – об’єктивно – погана доглядальниця. Тому що я – не доглядальниця.
Мені не вистачало терпимості та прийняття. Не вистачало сил не морщитись, якщо погано пахне, не ховати бридливість, не злитися на те, що я сама обираю таке життя, і ніхто не розуміє цього вибору, і я сама вже не розумію його.

Ні, я забезпечувала мамі догляд з максимальною віддачею, підмивала, міняла, прала… Це було болісно, ​​але потрібно.
Але я щохвилини відчувала себе живою людиною, замкненою в капкан обов’язків.

Ситуація погіршувалася тим, що я давно стала мамою своєї примхливої ​​мами, а біль робила її озлобленою, уїдливою, колючою. Вона завжди була незадоволена, морщилася, відштовхувала мої руки, говорила страшні речі. Я жила у мареві негативу.
І від несправедливості у мене постійно текли сльози. Бо дорослий повний памперс хотілося б виносити під тихе та вдячне “дякую”, а не крізь образи на адресу моєї безрукості.

Вже потім я зрозумію, наскільки ж принизлива мамі була її нерухомість, яке нестерпно почуття, що вона тягар, як це страшно, коли старість обрушується на тебе всією своєю безжалісною сутністю. Корчить тебе, б’є, ця стара Ізергіль.

Це був мій особистий стокгольмський синдром: мама взяла мене в заручники, ображала, робила боляче, і чим голосніше вона лаялася і ображала, тим більше шкода її мені було, тим страшніше за неї.

Я була глибоко нещасна ті пів року

Я приїжджала на вихідні і падала в руки чоловіка, чекаючи реабілітації любов’ю та веселощами. Це були мої вихідні від старості, від безнадійності, від страху, що життя закінчується так неприємно.

Але чоловік не хотів мого скиглення і не хотів нікого шкодувати. Він хотів жити своєю сім’єю, він її для цього й творив, і не розумів, чому в будні він змушений бути холостяком… І за вихідні ми не встигали створити наново те, що розлучено у будні.

Загалом, одного четверга я втомилася. Я подивилась у чисте вікно і зрозуміла: ще трохи, і я в нього вийду. Я просто більше не можу. Не можу робити те, в чому я не ефективна, те, що від мене чекають, те, що вважається правильним, але насправді мучить усіх.

Я увійшла до маминої кімнати з гарною жінкою мого віку і сказала:

– Мамо, це Наталя Іванівна, твоя доглядальниця.
– А ти? – Запитала мама.
– А я додому, — відповіла я.

І мама заплакала. І я заплакала. Але то були різні сльози.

Я повернулася додому

Вийшла на роботу. Щоб заробляти на життя разом із чоловіком. Стала заліковувати сім’ю, яка кульгала.
А мама… Мама раптом дуже швидко… почала одужувати. Через місяць сідала на візок, потім стала на ходунки, потім ходила майже сама.

Просто доглядальниця була профі, вона вміла відрізнити примхи від необхідності, і сама встановлювала правила. Вона не мила вікна, коли цього хотіла мама, а мила тоді, коли була потреба.

Мама зрозуміла, що в її будинку хазяйнує чужа жінка з короткою стрижкою, яка не піддається її маніпуляції. І єдиний спосіб її позбутися — зробити її перебування в квартирі не доцільним. А для цього треба одужати.

Це хороша історія і дуже повчальний досвід, ціла скринька моїх особистих прозрінь.

Про те, що в павутиння деяких маніпуляцій люди падають із власної волі, і їм це необхідно, тому що вони не можуть по-іншому. Про те, що деякі борги не обов’язково віддавати самому. Про те, що дивитися в чисті вікна набагато цікавіше, коли за ними — краєвид, вибраний тобою, а не обставинами…

І про те, що як правильно любити тих, кого ви любите, вирішуєте лише ви.

І ваші кохані люди мають право розпорядитися вашою любов’ю так, як вони вважають за потрібне.

А ви… А ви самі! визначаєте чистоту свого вікна і самі вибираєте вікна, в яких ховаються ваші сходи та заходи…

Радимо також прочитати: Як захиститися від маніпуляцій: практичні прийоми від психолога

Авторка – Ольга Савельєва