В’ячеславу Ялову із Верхнеторецького, що на Донеччині, лише 18 років. І він нещодавно став опікуном для своїх чотирьох молодших братів та сестер. Його мати загинула після обстрілу.
Нині В’ячеслав зі своїми братами та сестрами мешкає у Дрогобичі Львівської області. Він розповів журналістам Радіо Свобода про те, що сталося і як сам дає раду дітям.
15 березня Славко з мамою повертався додому, як поряд із ними розірвалося два снаряди. Перший снаряд впав за 10 кроків. Від вибуху вони лягли на землю. Другий снаряд оглушив хлопця на кілька секунд, а коли він обернувся до мами, вона лежала на боці. Він намагався її врятувати, але вона померла на його руках. Її останні слова були: “Зі мною все добре”.
Жінка померла на місці. Через постійні обстріли її навіть поховати не змогли: могилу зробили просто у вирві від снаряда.
Розповідаючи про маму, В’ячеслав плаче, каже, що часто її згадує. “Я просто не розумію, за що? Вона стільки людям допомагала!.. Чому вона, а не я?”, – питає Славко, закриваючи руками обличчя, повне сліз.
Після цієї трагедії хлопцеві довелося стати опікуном для своїх чотирьох молодших братиків і сестричок: Данилові 16, Ніколь 11, Тимурові 10, Олівії 8 років. Зараз він їх називає “мої діти”…
Вони приїхали на евакуаційному поїзді до Дрогобича. Тепер там мешкають у гуртожитку. У кожного є своє ліжко та місце для навчання.
Одразу після приїзду хлопець влаштував дітей у школу, щоб хоч якось їх відволікти від жаху війни і смерті мами. Сам Слава навчається у Бахмутському медичному коледжі на фельдшера, а мріє стати реабілітологом.
Коли діти поводяться добре, В’ячеслав нагороджує їх походом до розважального центру. Старший брат намагається зробити так, щоб у братів і сестер було дитинство та майбутнє.
- «Ми жили… Жили? Живем! у Бучі», – історія сім’ї, яка втекла від війни
- Двері на скотчі і без лобового скла: 20 авто, на яких люди виїхали з пекла Маріуполя
