Вона ображалася на свого чоловіка

Віра сиділа в кріслі і вдавала, що читає книгу. Насправді вона зовсім не читала. Віра ображалася. Ображалася на свого чоловіка Сергія, який лежав на дивані і дивився по телевізору новини. Він по телевізору зазвичай лише новини і дивився. На більше його просто не вистачало: її чоловік багато працював. Все сімейне життя. Спочатку він багато працював, щоб прогодувати дружину та двох синів. А тепер, коли хлопці виросли і встали на ноги, продовжував так багато працювати чи то за інерцією, чи тому, що йому подобалося жити в постійному темпі.

А от Вірі це не подобалося. Вона непомітно зиркнула на чоловіка. Так, чоловік у неї, звичайно, хороший… Турботливий, господар… І виглядає він у свої сорок сім дуже молодо: стрункий, підтягнутий, широкоплечий… І навіть коли лежить на цьому дивані, закинувши руки за голову, у футболці та спортивних штанах, ним можна помилуватися. Ось тільки часу йому ніколи ні на що не вистачає.

От і вчора він затримався: попросили відремонтувати «зовсім вбитий», за його словами, комп’ютер. І він, звісно, не відмовився. Полагодив. Руки золоті. І навіть приніс дружині на зароблені гроші подарунок до річниці їхнього весілля. Але хіба в подарунку річ? Двадцять п’ять років сімейного життя – чверть століття… І Віра замість подарунка хотіла провести із чоловіком увесь вечір. Оце був би подарунок! Неспішна вечеря разом із синами, які прийшли в гості, тиха бесіда, спорідненість душ… Ось у чому радість!

А так все вийшло нашвидкуруч. Сергій прийшов пізно, коли пиріг охолонув і хлопці вже крутилися в кріслах, втомившись чекати батька та сімейного свята. Віра змовчала вчора, проте сьогодні, в неділю, висловила все, що накипіло: і про життя на бігу, і про те, що всіх грошей не заробиш, і про те, що ми працюємо, щоб жити, а не живемо, щоб працювати. Сергій не сперечався, жартував, смішив дружину, і цим ще більше розсердив її, і Віра демонстративно замовкла і мовчала вже півдня. Ось і зараз вона сиділа у кріслі з книгою в руках і дулася.

Сорок хвилин для себе

Віра зиркнула на чоловіка, а потім тихенько зітхнувши, встала і пішла у ванну. Зазвичай на прийняття ванни у неї йшло хвилин сорок: спочатку пустити піну і довго ніжитись у ароматній воді, потім не поспішаючи помитися і закінчити справу прохолодним душем. Сорок хвилин насолоди. Сорок хвилин для себе.

Віра лежала у ванній і думала, як помиритись із чоловіком. Все-таки він у неї дуже хороший… Ось учора подарунок приніс – парфуми улюблені, хоч вони й дорогі дуже… І вчасно: її якраз закінчилися. А він помітив, хоч і завжди поспішає. Так, чоловік у неї хороший. Треба помиритись. Сказати йому щось ласкаве… Вона теж часто все на бігу робить… І на слова ласкаві так часто часу не вистачає… Більше бурчить, а то й покрикує… ось як сьогодні вранці…

Гаразд, ось зараз вона вийде з ванни, на мокре волосся нанесе краплю улюблених парфумів – і до чоловіка, миритися. А він обійме її ласкаво, притисне до себе і скаже: “Моя маленька”. І це буде дуже приємно: знати, що є людина, яка любить і називає маленькою, незважаючи на роки, і зайву вагу, і ось цю зморшку на лобі. І вона покладе голову на його плече, таке рідне і тепле, таке широке і надійне, і їм буде так добре разом…

Віра вийшла з ванної і насторожилася. Якийсь хрип долинав із кімнати, це що – телевізор? У кімнаті була напівтемрява серед білого дня, і по спині побіг холодок. Віра повільно увійшла до кімнати і з жахом побачила бліде обличчя чоловіка, заплющені очі, сині губи. Вона заметалася по кімнаті. Вискочила з квартири, почала дзвонити у всі двері, кинулася назад, неслухняними руками стала набирати номер швидкої.

Швидка приїхала за десять хвилин. Сусід Віктор робив її чоловікові штучне дихання, сусідка Зоя обіймала Віру, що судомно схлипувала. Лікарі метушилися біля Сергія. Через деякий час дин з лікарів, похмурий, підійшов до жінок і сказав: “Пізно”. “Що – пізно?” – скрикнула Віра. “Все, пізно… Спізнилися. Хвилин на сорок би раніше. Де ви були, коли почався серцевий напад? Тепер у морг. А нам треба їхати, у нас виклики, робота”.

Надто пізно

Віра погано пам’ятала, що було далі. Вона сиділа на підлозі поруч з диваном і тримала чоловіка за руку. Рука була ще теплою, і їй здавалося, що це страшний сон, що Сергій просто спить. Віра сказала: “Сергію… Як я тепер без тебе, га? Ти не можеш залишити мене саму, не можеш! Розумієш? Так не можна! Я не можу без тебе! І не хочу!”

Віра замовкла і подумала, що тепер ніхто не назве її «малою». Ніхто не зрадіє хлопцям, які прийшли в гості. А якщо вони захочуть одружитися, її чоловік ніколи про це не дізнається. І не сидітиме з нею поруч на весіллі, не стискатиме її руку, коли молодятам закричать «гірко!». І якщо в них з’являться онуки, то її чоловік не зможе разом з нею порадіти їхній усмішці, аґуканню, першому слову. І це все?! Все життя?! А кому вона тепер ляже на плече?

Цього рідного теплого плеча більше не буде в її житті?! Ніколи? Адже вона ще не встигла, так багато не встигла! Вона не встигла помиритися з ним. Не встигла сказати, що й не гнівається зовсім. Що кохає його, свого рідного чоловіка. Не встигла…

Віра встала перед диваном на коліна і стала просити, крізь сльози і біль: “Господи, поверни мені його, будь ласка! Ну, будь ласка, Господи, поверни мені його! Я тебе дуже прошу! Будь ласка! Я прошу тебе! Змилуйся, милосердний Господи! Поверни мені мого чоловіка! Я так часто лаяла його і бурчала, але Ти знаєш, що я любила його. Завжди стежила, щоб він не застудився, щоб тепло одягнувся. Щоб сорочка чиста… Господи, що я таке говорю?! Я хотіла тільки сказати, що я нічого не встигла… І що я його люблю”.

Довго плакала, сидячи біля дивана

Розплющила очі від різкого звуку. По телевізору йшли новини і показували якусь катастрофу. Віра схопилася з крісла, і чоловік подивився на неї здивовано. Книга впала з колін, і Віра завмерла біля крісла, витріщаючись на книгу. Чого тільки не насниться!.. Особливо якщо по телевізору всякі жахи показують … Віра струснула головою, проганяючи залишки сну, а потім пішла у ванну. Сорок хвилин у ванній – приємне заняття.

Віра повільно увійшла у ванну, ввімкнула воду, постояла трохи, а потім повільно пішла назад. Йшла чомусь обережно, затамувавши подих. Відчула полегшення, коли побачила в кімнаті яскраве сонячне світло замість напівтемряви з її сну. Підійшла до дивана і опустилася навколішки поряд із чоловіком.

Потерлася носом об ніс. Сергій усміхнувся. Спробував сісти та обійняти Віру, але якось охнув. Закусив губу, щоб не застогнати і не налякати дружину. Віра швидко піднялася на ноги. Їй хотілося закричати від жаху, але вона натомість робила все швидко і чітко: вискочила з квартири, покликала сусідів. Блискавично метнулася назад до телефону.

“Швидка” приїхала за десять хвилин. Лікарі заметушилися над лежачим Сергієм, але швидко все зробили. Один із лікарів підійшов до жінок і сказав: “Ну що ж, напад купірували. Вчасно ви викликали нас! До сімейного лікаря запишіться на консультацію у понеділок”.

“Швидка” поїхала, а сусіди пішли, Віра сіла на диван поруч із чоловіком. Нервова напруга ніяк не відпускала, і вона вся тремтіла. Потім взяла чоловіка за руку, притиснула її до губ і заплакала. А він ласкаво обійняв дружину і сказав: “Ну що ти, мала, все добре”. І вона поклала голову на його плече, таке рідне та тепле, таке широке та надійне.

Радимо також прочитати:

• Чоловік, дружина, любов і суп
• Більшість “щасливих шлюбів” тримається завдяки одному – жіночому терпінню

Авторка – Ольга Рожнева