У нас вдома піч викинули, коли до хати підводили газове опалення. Стало просторіше, чистіше без неї. Батькам роботи враз поменшало. Але я й досі приїжджаю додому та сумую за піччю, як за чимось дуже дорогим. Згадую ту піч, яка була в моєму дитинстві.
В Україні завжди існував справжній культ печі. І не тільки тому, що в ній варили їжу, пекли хліб, сушили збіжжя, на ній спали, лікували простуди тощо. Піч була глибоким символом рідного вогнища, неперервності роду. В народі казали, що піч у хаті – як мати у сім’ї.
Життя крутилося навколо печі
В дитинстві я була ще тою “пічкуркою”. Тільки перші холоди в шибку постукають, вогонь у печі запалає – я на печі. І уроки там робила, і перші віршовані рядочки мережила.
У нас вдома на одну піч охочих багато було. А от в бабусиної рідної сестри, баби Наталки, мені ніжитися на теплій черені ніхто не заважав. Хата попід лісом. На вулиці зима, снігом все вистелено, вітер, як сич, гуде, не замовкає, а ми вдвох поляжемо та й розмовляємо, аж поки не стулить сон повіки.
Не було мобільних телефонів тоді, ноутбуків, телевізор маленький такий чорно-білий стояв у бабусиній хаті, але його майже ніхто не дивився. Живилася бабусиними спогадами, вбирала в себе кожне почуте словечко про пращурів, про те чим жили, які радості й невдачі переживали. Стільки всього в моїй душі доброго оселилося навіки від тих розмов.
Так, звісно ж, було клопоту мамі, молодій господині, біля тої печі. Встати рано, розтопити, наварити. Піч – примхлива. Було поки розгоряться дрова, то й димку напустити в хату трохи може. Ну, й батькові завжди робота була – заготовити дровець, порубати, поскладати. А ще я любила, коли ми всією родиною йшли до лісу збирати колючки на підпал.
- Закопані монети, хатні духи та обереги: давні українські звичаї та обряди, пов’язані з житлом
До печі ставилися, як до святині
Про піч багато написано цікавих речей. Недарма ж до неї споконвіку ставилися, як до святині – такого собі хатнього вівтаря.
- Біля неї, наприклад, не сварилися й не лаялися. “Сказав би я тобі, дак піч у хаті”, – відповідали зазвичай.
- На вогонь, який палахкотів у печі, не можна було казати нічого поганого, у нього не можна плювати або кидати що-небудь нечисте, з ним не можна бавитись.
- За етнографічними даними, навіть попіл в печі не підмітали звичайним віником, для цього існував окремий, ритуально “чистий” віничок, зроблений з полину.
Пригадую, як у нас вдома готувалися до Великодніх свят. Першою прибирали, білили піч, а тоді вже всю хату. Як ставили паски випікати, то бабуся говорила пошепки і нам з братом галасувати не давала. Ми знали, що коли кричатимемо, тісто не зійде як слід і здоба неодмінно пригорить біля вогню.
Під піччю у нас була схованка, куди ми малими ховалися, граючись в піжмурки. Вилазили звідти грязнющі, бо ж там і долівка глиняна й рогачі. Але хто б нас, коли всі на вулиці, а ми вдвох з молодшим братом в хаті, тоді спинив. А ще, перші зубчики, наші і наших старших дітей кидалися саме під піч. “Мишко, мишко, на тобі зуб кістяний, а мені дай залізний (або золотий)” – всі пам’ятаєте?!
Якщо впірнути з головою в народні, літературні, краєзнавчі джерела, то вони розповідають ще й про те, що піч колупала дівчина під час сватання – зверталася по опіку до душ померлих предків, бо вони нібито живуть саме там – під піччю. Її сприймали майже як живу. “Піч наша регоче, короваю хоче”, – приспівували жінки, саджаючи в неї весільний хліб.
Від заздрісників, хвороб, для захисту дому
Господиня пильнувала, щоб заслінка печі була завжди закритою, – “щоб вороги по селу рота не розкривали”.
На печі жінки народжували. Щоб дитина росла здоровою та заможною, її після хрещення також клали на піч на кожух. Хворе на рахіт немовля на хлібній лопаті тричі засовували в теплу піч – “перепікали”.
Бо вірили, що піч і пов’язане з нею начиння не лише забезпечували добробут, а й відводили зло, очищали. Тому, щоб блискавка не запалила хату, в піч кидали освячену вербу. А щоб відвести градову хмару, на двір викидали навхрест рогача й хлібну лопату, що стояли в кутку коло печі.
Авторка – Тетяна Череп-Пероганич
