“Це був лише один день у Бахмуті. Нехай ця історія нагадує, якою ціною хтось з нас прожив цей рік, а хтось – ні”, – каже Taras Ibragimov. Цю історію про хлопця, який хотів поховати батьків на кладовищі, аби їх не довелося закопувати на городі, він розповів у соцмережах.

– Ми у Забахмутку не поїдемо, – відрізає жінка.

– Як же мені їх привезти? – розгублено питає Влад.

– Я не знаю.

Жінці щиро байдуже на Влада. По справжньому її хвилює, як вийти на перекур. Витягнута з пачки цигарка чекає на столі вже з півгодини, але потік людей не припиняється. Жінку можна зрозуміти – вона новенька у ритуальній службі Бахмута, лише другий день на роботі, ще й, як на зло, зранку почався обстріл. Прильоти все ближчі, шибки дзеленчать гучніше, зі стін падають похоронні вінки. Влад на це не зважає. В нього одна проблема – поховати батьків на кладовищі, аби їх не довелося закопувати на городі.

Я запитую, як це трапилось.

– Міна прилетіла, – відповідає Влад, – а вони якраз йшли годувати сусідську худобу. Батька я знайшов біля підвалу, маму на городі. Я навіть не відразу зрозумів, що це вона. Там практично нічого не залишилося. Не зважайте, що я так спокійно про це кажу, просто ще дві години тому я з ними розмовляв, а тепер їх немає.

– Записуй! – звертається до Влада старший чоловік. – Це номер Володі, таксиста. Він привезе твоїх батьків сюди.

– Як я йому подзвоню? – питає Влад.

– Йди в пункт незламності, там є інтернет. І ще сходи в амбулаторію, візьми довідку про смерть. Без неї не поховаємо.

У пункті незламності, на іншому кінці міста, десятки людей. Влад безуспішно намагається додзвонитися до Володі. До Влада знову нікому немає діла. Хтось випив гарячого чаю і вже дрімає на лавці біля стіни, більшість заряджає телефони, волонтери носять туди-сюди дрова для буржуйки.

У кутку, посеред хаосу, стоїть ялинка. Над нею висить плазма, де крутять “марафон єдині новини”. “Зараз ми обговоримо з нашою експерткою дієтологинею, як приготувати новорічний стіл так аби він був і корисним, і недорогим. Пані Олено? Ви на зв’язку? Вітаю вас”, – говорить ведучий. Якийсь чоловік чує це, повертається до телевізора і перебиваючи експертку Олену видає:

– Ну п…ц! Краще скажіть, де взяти гроші, щоб ми би хоч якийсь стіл мали.

Влад досі не може додзвонитись до Володі. Я підключаю свій телефон до вайфаю, заходжу в Viber, набираю номер і ставлю на гучномовець. Нарешті Володя бере слухавку:

– Алло! Володя?!

– Да!

– Добрий день. Треба завтра привезти два тіла із Забахмутки. Зможете?

– Зможу.

– Де вас чекати?

– 8:30 на переправі.

Ми зустрічаємося з Володею наступного дня на заправці у Костянтинцівці, аби обговорити наш план. Він приїздить на білому ланосі з плашкою “Таксі Бахмут” на даху.

– Такий білий ланос тільки у мене на весь Донбас! – хвалиться Володя.

“Це звісно круто, – думаю я, переводячи погляд з нашого брудного позашляховика на Володін ланос, – але як ми бляха на ньому поїдемо в Забахмутку?”.

Тим часом Володя щиро усміхається, каже, що вже не раз так робив, що ситуація там зараз набагато гірша, але все буде добре, проскочимо. На Володі стара засмальцьована куртка; очевидні проблеми із зубами. Але це не має ніякого значення – його впевненість і природна харизма роблять свою справу. Уже за ‘ять хвилин розмови Володя нагадує мені Діна Моріарті з роману Джека Керуака “На дорозі”.

Я пропоную взяти в дорогу кави.

– Ні! – з посмішкою каже Володя. – Я п’ю лише одну в день, коли прокидаюсь. Серце хворе, може не витримати.

Ми рушаємо у бік Бахмуту, назустріч пролітають танки, БМП та пікапи. Білий ланос елегантно маневрує між ними. На годиннику 8:35. Біля переправи чекає Влад. Ми швидко його забираємо і їдемо до ритуальників за чорними пакетами.

– Треба вибрати труни, щоб ми їх підготували поки ви будете там, – звертається до Влада молодий ритуальник, який раніше працював у бахмутському “Зеленбуді”.

– Я не знаю, які обрати – втомлено каже Влад. – Я що милуватися ними буду? Оберіть ви.

Але обрати треба саме Владу, бо труни різні, а значить і ціна у них різна. Ритуальник намагається м’яко це пояснити. Влад розгублено стоїть посеред десятка трун та хрестів. До нього підходить Андрій Дубчак і обережно простягає гроші, аби оплатити частину.

– Володя! – гукає один з ритуальників.

– А?

– Привези нам завтра хліба з Констахи.

– Звичайно! Якщо повернусь із Забахмутки, то привезу.

Тим часом по місту прилітає щохвилини. Я підходжу до Khrystyna Havryliuk і запитую, чи це точно хороша ідея їхати в Забахмутку?

– Тарасе! Якщо там є люди, ми маємо там бути!

Не посперечаєшся, думаю я.

У машині – місце лише для мене і Влада. Христя намагається переконати Володю, аби він взяв і її. Безуспішно.

– Як ти це собі уявляєш?! – кричить Володя – Їхатимеш на мішках?!

– Добре, добре, – приречено погоджується Христя. – Поїде лише Тарас.

Я закриваю за собою двері білого ланоса і мені стає по-справжньому страшно. Довбана Забахмутка. Я ж підписаний в інсті на купу волонтерів, які ще місяць тому постили відео, що евакуація звідти вкрай небезпечна. Цікаво, хто забере нас з Володею та Владом, якщо по нам прилетить? Може той волонтер-британець, якого ми вчора зустріли у бахмутських рятувальників? Він розповідав, що ще заїжджає в Забахмутку, але не радить робити це нам. Ладно, Христя щось придумає.

Ми знову під’їжджаємо до переправи. Повз нас, в сторону Забахмутки, пролітає пікап з крупнокаліберним кулеметом на причепі. На зустріч пікапу — евакуаційна для поранених військових. Володя виходить з машини, чеше потилицю і прикидає, чи проїде його ланос через понтонний міст.

– Проїдем! – резюмує Володя. – Але треба попідкидати трохи каміння та цеглин, щоб зробити плавний заїзд і не обчухрати дно машини.

“Класс!” – думаю я. Вчора ритуальник розповідав мені, що росіяни прицільно б’ють по переправі, а ми тут камінці збираємо, щоб твій ланос плавно заїхав. Земля мерзла і від неї нічого не відколупується. Двоє військових сидять поряд в окопі і дивляться на нас, як на божевільних.

Володін ланос, обламуючи бампер і чухаючи пузом, все ж проїжджає міст.

– Цією вулицею прямо, прямо, прямо і вкінці направо, – підказує Влад.

Ми на місці. Біля будинку нас чекає літня жінка – бабуся Влада.

– Добрий день. Царство небесне, але ми вас з собою не візьмемо, – випалює Володя.

– Як же так?! – плаче бабуся.

– Ви хочете щоб і по вам міна прилетіла та розірвала? Тому вибачайте, але ви залишаєтесь тут.

– Ще сказали ніяких переодягань. Отак, як є, покладуть у мішки, – пояснює бабусі Влад.

Ми проходимо у двір повз паркан з написом “ЛЮДИ”. Володя дістає чорний пакет і разом з Владом вони йдуть на город. Там лежить, те що лишилось від мами Влада. Рештки тіла вкриті інеєм. Я бачу кістку, зрізану, наче лезом. Володя з Владом збирають тіло у чорний пакет.

В ніс вдаряє запах сирого м’яса. Він переслідуватиме мене ще кілька днів, а потім просто зникне. Вперше я відчув цей запах півроку тому у Вугледарі.

Володя і Влад тягнуть чорний пакет повз будинок, чіпляючись ногами за розкиданий подвір’ям брухт. Тіло виносять до машини. Володя помічає, що я продовжую знімати.

– Кидай камеру! — видає він. — Ми вдвох не засунемо тіло в машину.

Я йду до іншого боку машини, десь наполовину залажу в салон і починаю тягнути пакет на себе. Це важко, але зрештою пакет у салоні. Я знову вмикаю камеру і ми повертаємось за другим тілом – батьком Влада. Влад іде до погреба і розгрібає завали, під якими лежить тіло. Бабуся ще дужче голосить:

– Я ж просила їх поїхати, я так просила!

Подвір’ям бігає кіт без задньої лапки. Десь за городами чути, як тріщать автомати. Час від часу гупає. Я притискаюся до стіни і розумію, що поряд зі мною дірка від вчорашнього прильоту.

Тіло нарешті дістали. У чоловіка відірвані ноги. Він у звичайному домашньому одязі, весь присипаний пилюкою та сміттям.

– Влад, подивись там ключі, – крізь сльози просить бабуся.

Влад пробігається кишенями батькової куртки, дістає ключі та телефон і сам до себе промовляє:

– Боже, бідні батьки, вони на це не заслуговують.

– Швидше, Влад, швидше! У нас немає на це часу! – кричить Володя.

Вони разом піднімають тіло, кладуть його у пакет. Лунає характерний звук застібки. Є – другий мішок у машині. Бабуся виходить слідом, кладе руку на заднє бокове скло автомобіля, і крізь сльози каже:

– Прощавайте мої рідні.

Автор – Taras Ibragimov