«Казали, хто важко працює, той скоро вмирає. Неправда це. У мене, малої, руки опухали від роботи. Старшою – не мала ні вихідного, ні відпустки. А живу й досі. 92-й рік пішов…». Так розпочалася розмова з довгожителькою із Шацька Мотроною Трохимівною Боярчук. Зараз у неї гарні діти, внуки і правнуки, охайна й доглянута, бачить і чує.
А ще Господь дарував добру пам’ять: під час нашого діалогу бабця вразила подробицями з життя своєї сім’ї, історії хутору Городище, де народилася. У Шацьку минула її воєнна молодість, у важкій праці пройшли зрілі роки, тут оплакувалися трагедії особистого життя: розстріл 16-річної Мотрони, який не відбувся, смерть братів і двох її чоловіків.
Хутір Городище на початку XX століття був розташований недалеко від озера Світязь. Сто хат, школа, клуб, магазин – маленьке самодостатнє село, в якому народилася і виросла Мотрона Трохимівна.
– Після заснування колгоспу всіх хуторян переселили до Шацька. Але то вже потім… Ми росли півсиротами – батько рано помер. Нас, шістьох дітей, ставила на ноги мама. Я закінчила чотири класи польської школи і один клас радянської. Доводилося змалку дуже багато працювати, бо сім’я мала 16 гектарів землі, багато худоби, птицю. Проте бідність та злидні ми так і не подолали, – розповідає бабця.
Сіяли тоді жито, гречку, ячмінь, овес, коноплі, просо. На прожиття заробляли тільки з господарки. Тому трудилися і дорослі, й діти. Мала Мотрона з 10 років пасла гусей, жала збіжжя – аж руки опухали.
– А потім почалися войни. Старший брат як пішов на війну ще тоді, коли Польщу розбивали, то аж у 46-му вернувся. Вижив у концтаборі, бо був музикантом – німці все кликали, щоб грав їм. А потім працював на німецького хазяїна. Середній і наймолодший брати загинули на війні, – довгожителька не може стримати сліз.
Проте це був лише початок довгої чорної смуги. Людей на хуторі стали забирати на роботу в Німеччину. Одружених не брали, тому 16-річну Мотрону видали заміж.
Утім по молодих все-таки прийшли. Але свекруха занесла німцям відро меду, і пару лишили в спокої. Та не судилося їм щастя.
Розстріляли чоловіка, всю його сім’ю, одна тільки Мотрона дивом лишилася живою.
- “Вибачте, я викрав вашу машину. Рятував сім’ю!”, – неймовірна історія про людяність
Стояла на краю ями і вже прощалася з життям
Ось як усе відбувалося. Донесли поліцаям, що господарі давали притулок і нічліг партизанам, яких прислали для формування загону.
– Приїхали, оточили чотири хати, де жили родичі мого чоловіка. Його забрали, а я втекла в Шацьк. Усіх інших людей на хуторі побили, хати спалили. Чоловікові вдалося втекти, але хрещений батько, в якого він переховувався, здав його поліцаям. Тоді ж схопили і мене, – бабці дуже важко даються ці спогади.
У жандармерії Мотрону запитували про партизанів – нічого німцям не казала, бо боялася, що з сім’єю розправляться. Її били по голові – аж кров через вуха йшла. А потім поліцаї погнали дівчину разом із іншими. Шістнадцятьох людей вишикували біля ями по четверо в кожному ряду і почали стріляти. Убиті чи просто підстрілені, жертви падали в яму. Їх засипали землею.
Мотрона вже прощалася з життям, аж раптом її хтось узяв за плече і зі словами “Не вбивайте, вона ще дитя” відвів від ями. Пішла додому, а там уже матір водою облили – зомліла, як почула про розстріл.
Відтоді Мотрона переховувалася по чужих людях, аж поки нацистів не вигнали з села і району. А чоловіка вбили.
Мотрона Трохимівна розповіла, що людей розстрілювали на огородженій колючим дротом території, яка простяглася в Шацьку від старої лікарні аж по Велике Чорне озеро.
- Це диво: вибрався з могили після того, як його розстріляли
Через три роки почали розкопувати місця розстрілів
– Там і чоловік мій. У 1942-му їх побили, а через три роки, як прийшла совєтська вдасть, люди почали розкопувати й шукати своїх родичів. Ті трупи – як варені риби були. Усе зітліло, зогнило, впізнавали рідних тільки за взуттям. Відкопували і фрагменти тіл – це німець розривними снарядами стріляв по тих, хто намагався втекти.
– Сморід тоді в Шацьку стояв страшний, – згадує Мотрона Трохимівна.
Та життя тривало. Люди раділи, що закінчилася війна, і планували майбуття. Мотрона була розумною, грамотною жінкою, тому її взяли на роботу у фінансовий відділ селищної ради. Довгожителька згадує, що працювала вдень і вночі, без вихідних і відпусток. Щодня йшла на роботу пішки 7 кілометрів – від Городища до Шацька. У приміщенні темно – лише в гільзі від снаряда горів умочений в солярку шматок тканини. Кіптяви було більше, як світла. Та ніхто не нарікав, бо потрібно нараховувати податки – допомогу на фронт.
У 1946 році Мотрона Трохимівна вийшла заміж за голову селищної ради. Народилося двоє діток – Надія і Марія. Та недовго тішилася сімейним життям – чоловік трагічно загинув у дорожній аварії.
Робочий день починався о 5-й ранку і тривав до 2-ї години ночі
Працювала в пункті прийому молока, потім завідувачкою на маслозаводі.
– Теж нелегкий труд. Робочий день у мене розпочинався о 5-й ранку і тривав до 2-ї години ночі. Тричі доїли корів і стільки
ж у день везли молоко на переробку. Його потрібно було швидко впорати, щоб не зіпсувалося. Від виснажливої праці в мене почали опухати руки й ноги, на сім’ю не вистачало часу. Пропрацювала в таких умовах 12 років, здоров’я посадила, – серед спогадів Мотрони Трохимівни мало приємних.
Далі була робота в банку, потім у магазині. Встигла наробитися і на пенсії, бо ніколи не сиділа склавши руки. Сама поставила на ноги двох доньок, має чотирьох внуків, двох правнуків. Мотрона Трохимівна зберігає фотографії своїх рідних, зокрема і братів, які загинули на війні. І не може без сліз говорити про ту війну, що триває на сході України.
– Як подивлюся газету, де пише про того хлопчину, що вбили, то плачу. Я пережила війну – повірте, немає нічого страшнішого, – цими мудрими словами бабця завершує нашу розмову.
Буремне життя, радості і трагедії, сміх і сльози, важка багаторічна робота, а зараз ще й слабке здоров’я втомили Мотрону Боярчук. Жінка втратила апетит, їй важко ходити, усе частіше турбує серце. Проте бабуся – берегиня роду: досі переживає за своїх рідних і боронить їх від зла своєю безмежною протягом довгих десятиліть накопиченою любов’ю.
Авторка – Мирослава ЦЮП’ЯХ
