Я мама. У мене троє дітей. 1, 4 і 11 років.
І найбільш за все я, як і мільйони мам, які бігли, хочу опинитися з ними в нашій домівці. У найкращому місці на планеті. 10 кілометрів житомирською трасою і ліворуч на КП.
У нашій невеликій затишній оселі, де викохано і виплекано кожнісінький закуток. Де лишилися наші 56 вазонів. І 57-й. На батареї. Накритий пакетом. Висаджений за тиждень ДО. Лишився, щоб пустити коріння.
Де бібліотека, яку десятиліттями в букіністичних крамницях на Лютеранській і Петрівці збирав коханий. Де 14-томник Лесі, куплений на останньому Книжковому Арсеналі.
Де антикварна порцеляна, яку мені збирали по всім блошиним ринкам Європи.
Де світлини і томик біографії моєї пра-пра-бабусі Соломії. Де мої старовинні вишиванки.
І плями на дивані. Сліди нашого життя, через які я так нервувала. Каша, кава, чай, вино… Нащо ото було, їй бо!
Як і кожну маму мене на шмаття рвав страх за життя дітей. Тваринний божевільний страх. Я такого не відчувала ніколи. Як і кожна мама, перші тижні мене гнітила моральна дилема. Я хотіла рятувати свою країну і своїх дітей одночасно. Шукати броніки і тепловізори. Підтримувати морально всіх, кого можна. Знаходити для всіх прихисток. Домовлятися. Бути на зв’язку 24/7. Схопити калаша і бігти в ТРО.
Але зрештою зрозуміла, що рятувати свою країну – це і є рятувати своїх дітей. У першу чергу їх. Я не маю морального права ставити в пріоритет щось інше. Вони не мають чути сирен і вибухів.
Їх дитинство має бути безпечним. Я не хочу, щоб вони бачили війну. Так само як моя бабуся не хотіла, щоб її бачила я. Не склалося, моя хороша.
У мене і в найвіддаленіших думках немає десь лишатися. Не повертатися. Упевнена, як і в абсолютної більшості жінок, які виїхали, рятуючи дітей. Бо ми не біженці. Ми і так живемо в центрі Європи.
Я не захотіла їхати далі, аніж кілька годин машиною до Львова. Бо щойно буде можна – я перша в черзі на кордон. На відновлення моєї країни.
Але читаючи купу лайна і звинувачень в адресу одне одного, мені здається таким важливим сказати всім, хто прийняв рішення тимчасово поїхати: не соромтеся цього! Не займайтеся самоїдством. Не живіть із комплексом меншовартості. Не вступайте в безглузді баталії.
Толеруйте іншу точку зору, але не дозволяйте думці про те, що ви щось зробили не так, з‘явитися на вашому небокраї. У цьому виборі всі варіанти рішень правильні по-своєму.
Сьогодні легше вам, завтра легше комусь іншому.
Життя таке хитре. Таке непередбачуване. Таке циклічне. Збережіть себе. Заради своїх дітей. І заради майбутнього України. У кожного свій фронт. І кожен. Кожен важливий по-своєму. Сьогодні ваш – берегти дітей.
Створіть для них максимально комфортні, наскільки це можливо, умови. Купіть маленького вазона і свічку, щоб запалювати ввечері. Розвідайте, де найближчі садок і школа. Які є гуртки. Де ігрові майданчики. Де найближча клініка. Які є знижки на музеї (наприклад, Центр науки Коперника у Варшаві зробив безоплатним відвідування для українців з вівторка по п’ятницю).
І так, бляха. Дозвольте собі манікюр. Бо це не про розкіш. І не про зраду своєї країни. Це про гідність. Про ту саму гідність, яка є нашою константою. Частиною нашої національної ідеї.
Автор – Olenka Severenchuk
Post Views: 28