Колись я, мабуть, теж стану зморшкуватою тьоткою з відтиском злоби в кутиках рота, і своїм старечим вібратто гаситиму дитячий запал.
Так і бачу, як роблю з губів курячу гузку, і з мого рота вилазить:
– Боже мой, шо за дєті пашлі, бєгают, арут как рєзаниє.
Ну або не стану і казатиму:
– Діти, біжіть туда, там гамно і калюжі, кущі, палки і всяке радостне і полєзне сміття.
Сьогодні одна жінка накричала на мою дитину, бо вона тихенько заспівала в автобусі. Я б теж заспівала на її місці, може, навіть завила би, бо їхати спекотним маршрутом, заторами, поряд із некупаними тілами гомо сапієнсів і не дуже сапієнсів – то ще те випробування. І тут дитина так тихенько: «Кагда яблоні расцвєтут, я пріду к тебе с цвєтамі».
А жінка: «Дєвочка, ти в общєствєнном мєстє, вєді сєбя подобающе». Видно, ми з дівчинкою, і не тільки ми, так на жінку подивилися, що вона вийшла на наступній зупинці, а мужчина з сидіння позаду присвятив їй вірш «всєм би надо такую Надю», а ще хтось передав їй вафельку.
Уже вдома Надя сказала:
– Тьотя злиться, бо їй у дитинстві якусь чепуху включали, а треба було «Ляпіс».
І тут я з нею погоджуюся на всі сто.
Вчора були калюжі, і ми вийшли стрибати. Ну як, я стояла, а Надя намагалася стрибнути так, щоб бризки летіли якомога далі. І
поки одна жінка проходила, мала перестала стрибати, щоб її не забризкати. А та все одно: «Бєзобразіє какоє-то».
А друга слідом: «Вот би мнє такіє сапогі, я би тоже в лужу». І Надя їй: «Я вам дам свої пострибати». Ледь пояснили, що її чобітки на тьотю не налізуть.
І як із веселих дітей виростають тьоті з губами курячою гузкою? І як тим же веселим дітям вдається навіть у сто десять років зберегти смішинки в очах?
Татуся Бо
