“Перш за все треба усвідомити, що наше життя – це школа, а все, що нам попускає Господь – скорботи, спокуси, – це уроки. Вони необхідні, щоб виробити в собі терпіння, смиренність, позбутися гордині, образи. І Господь, коли попускає їх нам, дивиться, як ми себе поведемо: образимося чи збережемо мир у душі.
Для того, щоб не було ні образи, ні роздратування, щоб душа в Бозі заспокоїлася, треба багато перетерпіти від ближніх – і паплюження, і кривди, і всякого роду неприємності. Це треба вміти зустріти, не огризаючись на кривдника.
Не треба говорити дошкульних слів, якщо вас образили. Просто подумайте про себе: «Це мені Господь дав можливість зміцнитися в терпінні, щоб душа заспокоїлася». І душа наша заспокоїться.
Ми ніколи не заспокоїмося, якщо не навчимося терпіти. Просто станемо істеричними. Якщо нас хтось образив, скривдив, не треба збирати інформацію для атаки, не треба добувати в різних куточках «компромат» на цю людину: «Ось, він такий і такий…»; не треба вичікувати зручного моменту, щоб вилити йому на голову все, що думаєш про нього. Християнин, якщо дізнався, що про нього ось цей погано говорить, має відразу упокорити себе: «Господи, Твоя воля! Нічого, переживемо. Все перетреться». Треба себе виховувати, бути миротворцем, усім нести тільки мир і любов. Ніякої образи ні роздратування не повинно бути в людині.
Християнин, якщо бачить навколо якісь недоліки, намагається все покрити любов’ю. Він згладжує і покриває чужі гріхи для того, щоб людина не озлоблювалась, а виправлялася. У святих отців сказано: «Покрий гріх брата твого – і Господь твої покриє».
