Одного разу жінка середнього віку запитала Всесвіт, чи не проти він, щоб вона змінила роботу.
– Змінюй на здоров’я, – відповів Всесвіт.
– А нічого, якщо я там буду трохи більше заробляти?
– Та заради Бога, добре, що не мало.
– Не образишся?
– Чого б це?
Жінка забарилася.
– А лабрадора можна завести?
– Давай. І кота заодно.
Жінка зніяковіла ще більше. Здається, розмова йшла не так, як вона очікувала.
– А якщо я зовсім перестану працювати на когось, а почну на себе?
– Вперед. Он твоя сусідка давно вже на себе працює.
– А якщо дачу побудую?
– Будуй.
– З великою ділянкою? Щоб сад був яблуневий і ожина?
– Давай. Ще й вишню можна посадити, щоб росла для компанії.
Жінка трохи зблідла.
– Що, якщо я бігати почну?
– Починай.
– А на йогу?
– Іди.
– А я ще малювати хотіла навчитися …
– Вчися.
– А співати?
– Співай.
Жінка зробила крок назад, судорожно зітхнула і з відчаєм у голосі майже крикнула:
– Ну, а якщо я взагалі звідси виїхати надумаю, що тоді?
– Тоді, напевно, поїдеш, – сказав Всесвіт.
Жінка була приголомшена. Вона вдумливо дивилася кудись і намотувала на палець пасмо волосся.
– Скажи мені, – вимовила вона після паузи. – Але чому ти раніше мені нічого не дозволяв?
Тепер здивованим був уже Всесвіт.
– Я? О, так, маєш! Чудово, люба. Але сама собі пів життя нічого не дозволяла, а тепер усе звалюєш на мене.