Його «начиння» – із людських кісток. Усе в церкві Вознесіння Святого Духа нагадує про фатальну неминучість і про можливість навіть після смерті слугувати життю.
Біля входу на територію давнього цвинтаря – козацький хрест. Усупереч усім бізнесовим канонам (не заплатив упродовж року 50 корун за поховання – тлінні останки вилучаються, а пам’ятник, якщо не є історико-архітектурною цінністю, стає матеріалом для фундаментів). Ніхто так і не зумів обґрунтувати, чому на честь українських лицарів височіє хрест (праворуч від брами) із пісковику. Зате всілякі «води» наввипередки оповідали про історію єдиного у світі храму, де і дзвони, й підсвічники, й аналой – із людських кісток.
«Чому ти, Вікторе, обурюєшся? – запитує чешка Іванна, не відреагувавши на запитання про власне східнослов’янське ім’я. – Справді, маєш рацію, католицькі владики теж по-різному ставляться. Але…». Звучить аргументація.
Далекого 1278 року за повелінням чеського короля ігумен місцевого монастиря, що в Кутній Горі, рушив до Палестини. Відтак він привіз пригорщу землі з Голгофи – пагорба, де розіп’яли Ісуса Христа. Після цього кутногірське кладовище стало улюбленим місцем для упокоєння останків славетних аристократичних родин. Особливим «стимулом» була чума 1318 року.
Коли ж після ліквідації біля празької обителі за повелінням австрійського цісаря-імператора ці терени стали власністю графів Шварценбергів, останні вирішили «звільнити» територію. Але не «цвинтарно». Тож останки було викопано і складено (кілька кісткових пірамід) у церкві Вознесіння Святого Духа. А вже у ХІХ сторіччі кістки постали в мистецькій іпостасі завдяки архітекторові та художнику Франтішек Ринту.
Відверто кажучи, страшне видовище. І досі чую цей трупний дух (хоча кістки щонайменше 40 тисяч бранців смерті й омивали у вапняному розчині).
Коли побожно вклякають, шепочучи молитви, знайома чешка Іванна розповідає про американця. Коли той вкрав один із черепів, мусив через півроку повернутим його – померла майже вся родина.”
