Василь Стус понад життя любив Україну. А ще дужче — дружину Валю, яку лагідно називав Попелюшкою (через прізвище Попелюх), й сина Дмитра…
Одного вересневого вечора Василь повертався до гуртожитку більш роздратованим, аніж завжди. Останні події та звістки — виключено зі Спілки художників Панаса Заливаху, нагінки на львів’ян, посилення ідеологічного тиску в Інституті літератури, неприємності в Івана Світличного — якось особливо нуртували й не давали можливості зосередитися.
Щоб розвіяти непрохану нудьгу, Василь вирішив самотою прогулятися до станції метро «Університет». Піднявшись від Хрещатика вверх вулицею Леніна, він вийшов до Володимирського собору. Але цього разу не проминув його, як звично, а вирішив постояти в тиші ікон. Поставив свічку. Без жодних прохань, на долю…
Спокою не віднайшов навіть у храмі. Непомітно видибав до метро «Хрещатик». На ескалаторі рука звично потягнулася до кишені по книжку, але погляд зупинився на профілі молодої красивої жінки, яка їхала ескалатором трохи нижче від нього. Забувши про книжку, Василь поволі спускався сходами. Зупинившись на одну людину вище віднеї, він невідривно спостерігав за граційними рухами незнайомки. Це заспокоювало.
Відчувши на спині чийсь пронизливий погляд, жінка обернулася. Василь радше інстинктивно, аніж осмислено, ринувся східцями донизу, зачепивши «її своїм крилом».
Що ти робиш? Знайомитися на вулиці ніколи не було твоїм коником. Чортзна-що вона подумає. Сідай, лайдаче, до вагону та їдь на свій «Більшовик». Втім, збігши з ескалатора, він не поспішив пірнути до вагону, а зупинився віддалік, спостерігаючи за наближенням незнайомки.
Цікаво, звідки тут, у Києві, взялася ця природність?.. Як її звати?
Жінка шарілась і зійшла зі сходів, так і не піднявши очей на зухвалого молодика, який вирішив, здавалося, зжерти її своїми глибокими очиськами.
Двері зачинилися, і в полоні власних думок жінка навіть не звернула уваги на те, що останньої миті Василь ускочив до сусіднього вагона й спостерігає за нею тепер через вікна. На під’їзді до «Політехнічного інституту» вона з прикрістю виявила, що молодика в вагоні немає. Випадкова зустріч загрозливо перетворювалася на яскравий кінокадр із життя, що несподівано виник і так само несподівано й швидко зник, трансформувавшись у приємний і дивний спогад.
Піднявшись ескалатором до виходу, вона знову відчула той же погляд, що нахабно й тепло поїдав її на «Хрещатику».
…Проскочивши скляні двері з написом «ВИХІД», він заховався поміж дерев, вдивляючись у натовп, що поволі сунув йому услід, і намагаючись не пропустити жінку, яка вабила до себе дедалі більше. Лююдський потік рідшав, а її все не було.
«Невже вона повернулася, випадково проїхавши потрібну зупинку?» — не встиг злякатися він, як око вихопило знайому постать із загалу. Жінка йшла майже на нього, але, ніби зіткнувшись із якоюсь невидимою оку перепоною, раптом звернула вбік і попрямувала до п’ятого трамваю, яким Василь звично їздив до гуртожитку.
У вагоні було порожньо. Молода жінка, яка, Василь чомусь був певен, помітила його між деревами, ніби навмисне сіла на подвійне сидіння, провокуючи зайняти місце поруч.
«Ви пазволітє?» — запитав він, соромлячись і відчуваючи неприродність російської, що, втім, притлумлювало незручність від такого знайомства.
«Пажалуста», — відповіла.
Розмова загрозливо не в’язалася. Втім, несподівано з’ясувалося, що навіть мовчання поруч із нею було приємним.
«Ми, виявляється, сусіди», — несподівано прохопився Василь, очікуючи, як вона прореагує на українську.
Вона відповіла. Українською!
На четвертій просіці, де майже на галявині лісу закінчувалася трамвайна колія, уже виходили вдвох. Ще не знаючи імен одне одного, але що важать імена, коли через 15–20 хвилин у обох було відчуття, що знаються з давніх-давен.
До пізньої ночі — знайомство. Навіть без поцілунків. Василь боявся необережним словом чи дією знищити той химерний і неміцний контакт, який виник у нього з цією жінкою.
«Доля таки вміє обдаровувати», — думав він, прямуючи далеко за північ до гуртожитку.
Так відбулося знайомство Василя Стуса з Валентиною Попелюх. Поет майже не присвячував їй віршів, але всі жіночі образи його поезій та перекладів несуть невловиму печать Валиної особистості. Їй, як Еврідіці, він звірятиме найпотаємніше, немов дякуючи за те, що того вересневого вечора вона повірила «правді» й любові ще незнайомого виразу очей, віддаючи себе без жодних застережень чи вимог і повсякчас виказуючи готовність розділити з коханим наслідки будь-якого його рішення.
Для зболеного поета Валя стала королівським призом, адже такої він ще не зустрічав. Після цієї зустрічі його вже не полишало відчуття, що Валя, Валентина Попелюх, його Попелюшка, забезпечить йому те, чого він найбільше потребував: вірність і віру, нехай навіть і без розуміння мотивів його дій.
Валя стала першим слухачем Стусових віршів. І єдиним коханням на все недовге життя…
Авторка – Василина Іванова
Радимо також прочитати: «Вважаю, що мені пощастило»: єдина любов, муза та сімейне щастя Богдана Ступки
