Коли Україна виборювала Незалежність, я була ще жовторотою школяркою, яку змушували щодня прасувати й пов’язувати червоного піонерського галстука.
Як же ми їх ненавиділи, оті галстуки! І якщо дівчата були слухнянішими й сумлінно носили «хомути», навіть коли доводилося втікати від розлючених сусідських індиків, яких страшенно дратував червоний колір, то у хлопців для піонерської атрибутики місце було визначене зразу — зіжмакані, часто пропалені у багатьох місцях цигарками шматки червоної тканини лежали собі тихенько в кишенях шкільних брюк. Аж доки директор не зловить порушника й не примусить повернути «хомута» на місце.
І досі пам’ятаю, як раділи ми з однокласниками, що вже можна не носити галстука, не ходити на піонерські збори, не боятися дістати на горіхи від директора, якщо він випадково побачить намальованого на останній сторінці зошита в клітинку тризуба.
Можна не криючись іти до церкви. Можна колядувати на Різдво й вітатися «Христос Воскрес!» на Великдень.
Ми заледве не билися за нові підручники з історії України, бо хотіли знати правду, а не байки про «дєдушку Леніна», а книжок на всіх не вистачало.
У період становлення держави я була студенткою. Пригадуєте ті часи тотального безгрошів’я, купонів та суцільного дефіциту всього?
Я ходила на науку в маминому перелицьованому пальті й білих випускних туфлях у листопаді. І не тільки я… Ми з друзями тягали здоровенні сумки з харчами, бо гроші нам давали тільки на дорогу. Зате навчилися готувати з того, що є під рукою, усілякі смаколики — домашній хліб із хрумкою скоринкою і печиво з моркви…
Для чого це пригадую? Звісно, не для того, аби поскаржитися, як було важко.
Було важко, але ж весело
Я просто хочу нагадати, що українці, незважаючи на всілякі віражі долі, вистояли, не зневірилися, не дали себе поставити знову на коліна. І вже не дадуть.
Ми доводили свою міць і силу духу не раз — і коли встановлювали синьо-жовті прапори над радянськими держустановами, і коли відстоювали право говорити рідною мовою, і коли творили Помаранчеву революцію та Революцію Гідності, і тепер — коли не даємо агресорові поглинути нашу землю, коли щодень запалюємо свічки пам’яті за загиблими земляками.
Ми плачемо, але не здаємося. Лишень гартуємося й стаємо витривалішими.
Українці — незламний народ, який, підвівшись із колін раз, удруге вже на них не впаде. Хіба тільки перед Богом…
Авторка – Оксана Головій
Радимо також прочитати: День вишиванки: цікаві факти про свято, що об’єднує українців
