Сталося це дуже давно, коли ще люди свято шанували українські традиції, обряди та звичаї.
Тоді й покохали одне одного Маруся та Микола. Кожен день разом був для них раєм. Здавалося, нема в світі нічого прекраснішого, ніж їхнє кохання. Бувало, сядуть разом на ґанку і дивляться у небо замріяно, потім глянуть одне одному у вічі й усе розуміють без слів.
Проте не поділяла їхньої радості Миколина мати. Не уявляла вона щастя свого сина з Марусею. Кожна секунда, яку закохані проводили разом, вбивала її. Але Микола до безтями кохав дівчину, тому не зважав на матір, і це ще більше сердило її.
Здавалося, все йде до одруження. Згодом Микола та Маруся все-таки поєднали долі та серця. Годі описати словами гнів матері, адже син вчинив проти її волі.
Тепер закохані ще більше часу проводили разом. Не могли натішитися одне одним.
Одного сонячного літнього дня Миколина мати погукала Марусю прати до річки. Молодичка не пропускала жодної нагоди, аби догодити, сподобатися свекрусі, тому й пішла.
Прийшовши до річки, Маруся почала старанно виконувати роботу, яку загадала свекруха. Раптом мати побачила, як навколо невістчиної ноги обвилася гадюка, але нічого їй не сказала.
А коли погукала Марусю додому, було вже пізно. Зміїна отрута заполонила її кров у жилах, та оминула серце.
Дівчина до останньої секунди життя промовляла пошепки ім’я коханого Миколи, якого вже не судилося побачити. Так і померла з його ім’ям на вустах і образом в очах і серці.
Удома мати холоднокровно розказала Миколі про те, що сталося з його дружиною.
Він онімів. Усе в цьому світі для нього втратило сенс. Не хотілося нічого, навіть жити… Небо, яке колись здавалося йому осяйним, блакитним і прекрасним, тепер було тьмяним і блідим.
Після того Микола більше нікого так і не зміг покохати, як колись кохав свою Марусю. Її образ назавжди закарбувався в його серці…
Відтоді у місцевості, де сталася ця трагедія, шириться легенда про дівчину в довгій білій дзеркальній сукні, яка сходить, коли смеркає, над водою. І ніжним, спокійним і витонченим голосом кличе свого коханого…
Авторка – Мирослава Кирилова
