Останніми роками ми все частіше читаємо короткі повідомлення, від яких холоне всередині. Раптово помер. Серце зупинилося. Агресивна онкологія.
І майже завжди це люди, про яких говорять однаково: активний, талановитий, працездатний, світлий. Люди, які не жалілися, які тягнули більше, ніж просили, які не дозволяли собі зупинятися.
Вони не загинули на війні, яка щодня забирає життя наших захисників, ні — вони померли вдома раптово або очікувано, але дуже молодими. Адже вік до 60 це лише половина відміряного нам життя. Смерть приходила — між робочими зустрічами, між відповідями на повідомлення або після ще одного «я впораюсь».
Бути сильним — не означає бути вічним і невразливим
Ми виросли в культурі, де сила — це стиснути зуби, де витримка — це чеснота, де слабкість і сльози — це щось, що треба приховати, пережити наодинці, не турбувати інших.
Стоїки, філософію яких я послідовно сповідую дивилися на життя інакше. Вони не плутали силу з запереченням.
Епіктет писав: людина страждає не від подій, а від того, що вважає, ніби має все витримати. Справжня сила — у розрізненні: що я можу контролювати, а що — ні.
Ми не контролюємо тривалість життя. Ми не контролюємо, коли серце втомиться. Ми не контролюємо клітини, які одного дня перестають слухатися. Але ми контролюємо своє ставлення до себе. І саме тут починається або турбота, або повільне самознищення.
Стоїки не вчили терпіти. Вони вчили бачити реальність без ілюзій. Втома — це факт. Тривога — це факт. Виснаження — це не слабкість, а сигнал. Ігнорувати сигнал — не мужність. Це заперечення реальності.
Сенека писав про людей, які згорають не від удару, а від постійного напруження. Він попереджав: сила, яка не знає міри, стає небезпечною для того, хто її носить.
Ми звикли жити в режимі марафону
Без перерв, без пауз, без права сісти чи навіть перевести подих. Але тіло не знає слова «треба». Воно знає лише ритм, а в кожному ритмі є дія і пауза. І коли ритм порушується надовго — тіло просто зупиняється.
Стоїки говорили про мудрість зупинки. Не після падіння, а до. Зупинитися, коли ще можеш обирати, коли ще можеш подзвонити, коли ще можеш сказати: «Мені зараз важко».
Бути сильним — це не означає мовчати. Бути сильним — це означає не воювати з собою. Стоїки не забороняли емоцій.
Вони забороняли ставати їхніми заручниками. Сльози допустимі. Страх допустимий. Розгубленість допустима.
Названа слабкість перестає бути небезпечною. Озвучена втома перестає руйнувати. Поділений біль стає легшим — не тому, що зникає, а тому, що ти більше не несеш його сам.
І, можливо, найвища сила — це не ще один ривок, а дзвінок другу або чесна фраза коханій людині: «Мені зараз потрібна пауза». Не ниття, не драматизація, а ясність.
Щастьоліття — це вік, коли сила перестає бути демонстрацією, коли ти більше не зобов’язаний бути каменем, коли ти розумієш: ти не створений, щоб нести все сам.
І саме в цю мить сила змінює форму. Вона стає тихою, мудрою, людською і такою, що дозволяє жити —
не на виживання, а на життя.
«Не соромся потребувати допомоги. Ти не створений, щоб нести все сам», — Марк Аврелій.
Авторка – Olga Bogomolets
Радимо також прочитати:
- Я сильна жінка, але, чорт забирай, як же хочеться плакати…
- 15 речей, які роблять сильні жінки, але ніколи про це не говорять
