Зараз українське суспільство живе у режимі виживання. Це не метафора і не психологічна фігура мови. Це точний опис стану нервової системи, тіла і психіки. Коли зруйновані або нестабільні світло, тепло і вода, коли зима і мороз, коли тривають обстріли, організм переходить у базовий режим збереження життя.
З позиції нейробіології під час виживання активується найдавніша частина мозку
Стовбур і підкіркові структури беруть на себе управління. Кора, яка відповідає за складне мислення, рефлексію і планування, працює фрагментарно. Пріоритетом стає не сенс і не розвиток, а тепло, безпека, збереження енергії. Організм економить усе. Сповільнюється травлення. Змінюється сон. Зростає м’язова напруга. Тіло стискається, щоб утримати тепло. Постійний холод і страх виснажують наднирники, порушують баланс гормонів стресу, знижують імунну відповідь. Це не слабкість. Це фізіологія.
На рівні емоцій домінує притуплення. Почуття стають плоскими або різкими. Радість майже зникає. Злість і роздратування можуть з’являтися раптово. Апатія і байдужість часто є не депресією, а захисною реакцією нервової системи, яка більше не має ресурсу відчувати. Плач може зникати. Сльози не течуть не тому, що не боляче, а тому, що організм закрив цей канал, щоб не розвалитися.
Мислення звужується. З’являється фрагментарність, складно тримати складні ланцюги думок, важко планувати майбутнє. Це нормальна реакція на тривалу загрозу. У травматерапії це описується як стан виживання. Психіка працює не на інтеграцію досвіду, а на утримання функціонування. Будь-які вимоги до себе у стилі думай позитивно або тримайся є не тільки марними, а й шкідливими.
З погляду психоаналізу відбувається регрес до базових рівнів психічної організації
Руйнуються вищі надбудови. Ідеали, плани, складні моральні роздуми тимчасово відходять. Це не деградація. Це вимушене повернення до фундаменту. Коли будинок горить, не обговорюють дизайн даху. Захисти стають грубішими. Заперечення, відщеплення, емоційна анестезія дозволяють психіці не зламатися.
З позиції емоційно фокусованої терапії базова потреба зараз – це безпека і контакт. Навіть мінімальний. Один теплий голос. Одне повідомлення. Одна присутня людина. Регуляція відбувається не через слова про сенс, а через тілесні сигнали. Дихання. Тепло. Ритм. Повільні рухи. Контакт з реальністю тут і тепер.
Сенси у такі періоди зникають
Це закономірно. Сенс є функцією стабільної кори і відчуття майбутнього. Коли майбутнє під загрозою, психіка не може його уявляти. Тому не потрібно вимагати від себе високих смислів. Є лише один чесний сенс у цій точці. Вижити. Зберегти себе. Залишитися живими фізично і психічно настільки, наскільки це можливо.
Якорями стають прості речі. Тепла ковдра. Шари одягу. Гарячий напій, якщо він можливий. Повторювані дії. Ритуали. Навіть якщо це просто одягати п’ятий шар флісу щоранку. Це дає нервовій системі передбачуваність. Важливо зменшувати інформаційне перевантаження. Менше новин. Більше тиші. Більше зосередженості на тілесному відчутті тут і тепер.
Ми не зобов’язані бути сильними у красивому сенсі цього слова
Ми зобов’язані вижити. І зберегти пам’ять. Бо на нас лежить відповідальність розповісти нашим правнукам правду. Про холодні квартири. Про відсутність світла і води. Про те, як ми мерзли у кількох шарах одягу і все одно не зігрівалися. Про те, що таке росія не в абстракціях, а в тілесному досвіді страху, холоду і зруйнованого життя.
Це не час для героїзації. Це час для витримування. Кожен прожитий день є актом опору. Кожне збережене життя є свідченням. Ми тримаємося не за ідеї, а одне за одного і за сам факт життя. Цього достатньо. Зараз цього більш ніж достатньо.
Радимо також прочитати: Коли “тримайся” не працює: як знайти опору у складні часи
Автор – Volodymyr Gemba
