Як хом’ячки створені для того, щоб ознайомити дитину зі смертю, так кабачки існують виключно для множення скорботи.
Щороку ми садимо кабачки, і щороку зарікаємося не робити це знову.
Спершу вони роблять гризоту, бо не хочуть проростати. Надто холодно. Рано посадили. Треба було в травні.
Посаджені в травні кабачки теж не сходять – надто сухо.
Далі сходять і квітневі, і травневі, і кажись ще й торішні зігнилі всі водночас.
Але їм зле, бо крізь клята берізка все заплела, а немає коли посапати.
І потім кабачки раптом родять
І їх вже не спинити. Лишається тільки бідкатися і розводити руками.
Були би ще кури, вони подзьобали би кабачки.
І свиней немає – треба сусідці віднести.
Але в сусідки теж на обійсті лежить гора кабачків всіх відтінків зеленого. Є час розкидувати каміння, а є час збирати кабачки.
Сусідка схилилася над макітрою з дебелою теркою, і натирає курям кабачок.
Доводиться розвертатися та йти з ними назад – руки поколоті волохатою кабачковою плодоніжкою, а футболка замазана землею. А хай їм грець!..
Лишається варіант відвезти кабачки в місто і роздати сусідам. Але дідько, пхати то до маршрутки, вщент забитій іншими дачниками з кабачками і букетами ромашок?..
Ні, кабачки не безнадійні. Від них є користь людству
Молоді мами і особливо їхні мами вважають кабачок сакральною городиною, створеною для першого прикорму немовляти. Людські дитинчата не дуже хочуть їсти кабачкове пюре без смаку, кольору і запаху. Та навіть як і їдять, кабачків меншає не суттєво – хіба заводяться мошки на зрізі кілограмового зеленого циліндра.
Щодня з кінця червня треба їсти кабачкові оладки, смажити кружечками кабачки, посипати кропом, якого дедалі меншає, і дрібно нарізаним часником. Різноманіття в їжі зводиться до питання: кабачки з кетчупом чи зі сметаною?..
Потім як одкровення приходить чомусь затерта в пам’яті згадка про кабачкову ікру. Точняк! Зараз ми її намантолимо і закрутимо на зиму! І от до без того нерівного бою представника родини Cururbitaceae з Homo sapience приходить підмога з моркви, цибулі і часнику. Підмога кабачкам, не людині.
Під яблунями стоїть польова кухня, всі поверхні в радіусі ста метрів зайняті накришеними кабачками й цибулею. В принципі, зрозуміло, чому мозок знищив спогади про торішню кабачкову ікру.
З кабачків же можна робити суп!.. І варення і навіть цукати! “Сама роби,” – відказують навколишні ще не остаточно змордованій кабаками ініціаторці.
5 літрів супу з кабачків і каррі чомусь не викликають захвату, коли на дворі +35 в затінку. Знову шкодуємо, що в сусідів вже немає свиней. А коти таке не їдять.
До слова “кабачки” додається нецензурний епітет: вони вже добряче дістали
Кожен ранок – як на війні. Треба йти в розвідку на город і визбирувати нові кабаки. Вони ще позавчора причаїлися, а нині вимахали на 2 кг.
Кабачковий пріапізм бісить, але збирати їх маленькими все одно шкода – ще ж не пожили… Другого дня про це жалкуємо і продовжуємо цю юдоль родичів гарбузових.
До всього людина звикає. І вже після Івана Купала серце потроху кам’яніє, і особливо дебелі кабачки без вагань йдуть живцем в сиру землю – зогниє, добриво буде. Гній цього року не розкидуватимемо.
Одного ранку, як слід від голуба, раптом спадає геніальна ідея – їсти кабачковий цвіт!..
Тут потрібні рікотта, кляр, пармезан, оливкова олія, але прийнято мужнє рішення просто покласти їх на омлет.
Коли кількість серденьок в інсті під фото уквітчаного омлету стає більшою за кількість арсеналу кабачків в льоху, на дні мозку починає жевріти лелітка сатисфакції.
Ще три дні омлетів – і одночасно вичерпуються і кабачки на городі, і серденька під постами.
“Треба кабачки підживити. Може, ще розквітнуть… Далеко ж до осені, шкода, що так рано відійшли.”
А на другий рік в інтернеті ми бачимо насіння круглих, до того не бачених кабачків
Ну добре, лише ці посадимо – суто подивитися, що воно таке. І тьоть-Машине насіння – бо ж образиться.
Як добре, що ми такі працьовиті, оптимістичні і не злостиві.
Щорічні плантації кабачків тому доказ.
Тільки з навчанням на помилках біда…
Радимо також прочитати:
- “Війна пройде, а помідори не чекають” – весела історія про справжню українську господиню
- Історія про село і город, яку розумієш тільки через роки
- Історія з погреба. Я не сміялася – ржала як кінь!
Авторка – Наталя Кулєшова
