Жіночність не зникає з обличчя, коли на ньому немає макіяжу. І не тьмяніє в очах, коли жінка втомлена після важкого дня. Вона не міряється розміром талії чи висотою підборів. Вона не губиться в зручному одязі замість ефектного. Все це — зовнішнє. Жіночність зникає глибше — там, де її довго переконували, що вона не гідна любові.
Вона починає зникати тоді, коли до жінки торкаються не з ніжністю, а з вимогою. Коли її голос замовкає під тиском фраз «ти перебільшуєш», «ти надто емоційна», «будь простішою». Коли її слова перекручують, а почуття — знецінюють або висміюють. Коли вимагають відповідати шаблону: зручною, тихою, стриманою. Не живою, а контрольованою.
Жіночність зникає, коли жінка тривалий час живе в режимі виживання, коли мусить усе вивозити, не маючи права на слабкість.
Жіночність ховається, коли замість підтримки — мовчання
Коли звикаєш не чекати обіймів, бо навчилась обіймати себе сама. Коли сльози не течуть назовні, а збираються глибоко всередині, щоб ніхто не побачив. Коли навіть біль стає звичкою, а ніжність — розкішшю, яку собі більше не дозволяєш.
Та жіночність не зникає назавжди. Вона може мовчати, але не вмирає. Бо це не про сукні, парфуми й помаду. Це — про живу здатність любити, відчувати, творити тепло, бути відкритою, вразливою і сильною водночас.
І вона повертається.
Коли з’являється простір, де не треба виправдовуватися за свої емоції.
Коли поруч є той, хто не намагається тебе «переробити».
Коли чуєш не критику, а тишу — таку, де вперше за довгий час починаєш знову чути себе.
Жіночність оживає не тому, що її хтось дозволив. А тому, що жінка нарешті дозволила її собі сама.
Радимо також прочитати: Як стати ресурсною жінкою, або Не ведіться на блогерів-інфоциган