– Що ж ти хочеш? – заспокоювала дружина, розмащуючи по моєму обличчю омолоджувальний крем. – Час бере своє.

– Ні! – цідив я крізь зуби. Очі мої при цьому мимоволі сльозилися.

Останнім часом з ними взагалі творилося щось недобре : вони уникали дзеркал і підлабузнювалися перед молодими дівчатами, старанно помічаючи в їхніх слизьких поглядах щонайменші крихітки уваги.

– У мене є подарунковий сертифікат в магазин “Здоров’я”, – продовжувала дружина. – Хочеш, купимо тобі ортопедичні устілки?

– О, так! І бублик під геморой!

– Можна і бублик…

– Поховати мене не терпиться? Не вийде! – вигукнув я і, кинувшись у ванну, став люто терти рушником чоло і щоки.

– Де твій сертифікат? – гарчав я при цьому. – Давай його сюди!

– Що ти надумав?

– Що я надумав? Ха-ха-ха! – зобразив я голосний сатанинський регіт і попрямував до магазину.

Той зустрів мене прохолодою і брехливою чемністю. Молоденька продавчиня, ковзнувши порожнім поглядом, поцікавилася:

– Вам допомогти?

Я замислився.

– Пройдім до стелажів! – запропонувала вона, сприйнявши мій роздум за невпевненість. – Погляньте, ось тут ортопедичні подушки, між іншим, стовідсотковий латекс. Тут силіконові супінатори. Електромасажери. Підкладки для зручного сидіння, якщо у вас… ну, ви мене розумієте…

– Ні! – спалахнув я. – Не розумію! Чого ви мені тут всяку погань підсовуєте? Де у вас спорттовари, дідько забирай?!

Дівчина в розгубленості відступила, вказуючи пальцем праворуч.

У відділі спорту мене зустрів юнак. Довге розкішне волосся, засмагле обличчя, рекламна посмішка, виточена на токарному верстаті мускулатура.

“Над людьми глумляться, сволота”! – подумав я, і сказав розбещено:

– А підкажи, любий, чим ми – молодь, нині цікавимося? У сенсі, що купуємо?

Хлопець зам’явся.

– Ну, хто чим, – говорить, – серфінг, бодибілдинг, скейтборд. А вам навіщо?

– Та ось розім’ятися вирішив, – пограв я біцепсами.

– А-а, ну тоді придбайте собі еспандер.

– Пенсіонерам еспандер пропонуватимеш!

– Ще у нас прекрасний вибір роликових ковзанів… – розгублено пробелькотів юнак, і я кивнув.

Колись, класі в п’ятому, я непогано виписував на “снігурках”. Навіть в хокей грав між двома консервними бляшанками замість воріт. Загалом, при слові “ролики” аромат далекого дитинства раптом залоскотав мені ніздрі.

– Ролики?! – кажу. – Ану показуй!

І перед моїм поглядом, виблискуючи бортами, пропливли витончені роликові бригантини.

– Ось це кріплення, – наставляв юнак, чимось клацаючи і на щось натискаючи. – Ось шнурування. Ось силіконові колеса, до речі, знімаються. Тут стоппер…

Довгі черв’яки шнурків завовтузилися в його пальцях, і незабаром моя нога поринула у в’язку теплоту.

– Момент, що крутиться, вас цікавить? Вам з яким зчепленням? Вільного ковзання або з важелем? Для новачків або професіоналів? Широкі або вузькі?

Незрозумілі терміни сипалися з хлопця, як лупа.

– Мені, – кажу, – з вітерцем! Такі, щоб вжик і там!

– Означає “Супер-екстрим”, – з розумінням закивав юнак.

– Ага, – кажу, – саме їх!

А удома розігралася сцена в двох актах. У першому дружина намагалася викинути моє придбання на смітник. У другому сказала:

– Біс з тобою, дурню! Убивайся!

– Я екстреміст! – бив я себе в груди. – В сенсі, екстремал! Убиватися? Ха-ха! Та я, може, тільки жити починаю!

– Про дітей подумай!

– Діти! – кричу. – Дивіться і запам’ятовуйте: ваш батько екстреміст! У сенсі, екстремал! Хто зі мною?

Зі мною пішов синочок. Інші, позіхнувши, розбрелися: хто в телевізор, хто в інтернет.

Коротше, вийшли. Ліхтарі яскраві. Асфальт переливається. Я навіщось поторкав його рукою, потім підніс пальці до носа.

– Хороше сьогодні зчеплення, – кажу. – І обертальний момент що треба!

Синочок шанобливо покивав. А я, сівши на бровку, приладнав ролики.

– Ну, все, – кажу, – тепер дивися, як тато зараз…

Договорити я не встиг, бо ноги мої вистрілили, і куприк вибухнув. Тобто, вибухнув, зрозуміло, я, куприк лише став тому приводом.

– Тату! – вискнув синочок і сховав обличчя в долоні.

– Все нормально… – простогнав я. – Падати теж потрібно уміти. А я, як бачиш, умію!

– Ось же слизькі, тварюки… – шепотів я собі під ніс, просуваючись уздовж огорожі. – Суперекстрим, мать їх…

Син плентався поряд, раз у раз запитуючи:

– Допомогти?

– Відстань! Я сам… – відмахувався я і, перебираючи паркани, стовпи і дерева, просувався по похилій: від будинку метрів на п’ятдесят, після чого перевів дихання.

Руки мої тремтіли. Спина змокла і явно помолодшала.

Озирнувшись, я з тугою подивився на рідні вікна. Помаранчеве світло в них вабило м’яким кріслом, теплим чаєм… Потім у хвіртці виник знайомий силует. На руках дружини я розрізнив молодшеньку.

Мадонна з немовлям тягнули шиї, облич було не розібрати. Тримаючись за дерево, я бадьоро помахав їм рукою і подивився на дорогу, що стікала вниз крутою сріблястою стрічкою.

– Ну що, поїхали?! – вигукнув я сакраментальну гагарінську фразу і, відпустивши руки, зробив крок у безодню…

Я рвонув буквально з місця. Ролики підхопили мене так нестримно, з такою небаченою легкістю, що серце моє завмерло, руки перетворилися на палиці, ноги – в колоди, а проклятий момент, що крутиться, все збільшувався і збільшувався з кожною секундою.

Гул у вухах наростав, і вібрація, що сходила від п’ят, незабаром охопила усе моє тіло; мої широкі штанини затрепетали, ніби крила колібрі, і я перетворився на некерований снаряд, що сліпо мчить уперед.

Я мчав, а синочок за спиною щось кричав. Гостра здогадка, що, можливо, мені ніколи не дізнатися, про що він кричить, несподівано пронизала мені сечовий міхур, і колібрі, безпорадно обліпивши задерев’янілі стегна, померли…

Пролітаючи повз дружину, я спробував наостанок сказати їй щось дуже-дуже важливе. Але з мого горла вирвалося лише:

– Трясця!

А назустріч мені полетіли такі ж уривчасті звуки, осмислити які я так і не зумів. На мене, ніби розбійник з темряви, несподівано вистрибнуло дерево, і я відчув нищівний удар, від якого тіло моє, раптом ставши невагомим, відірвалося від тверді і, трохи повитавши в повітрі, відчутно гепнулося об землю!

Так що сорокаріччя, скажу я вам, потрібно ще вміти пережити.

© Едуард Рєзник “Екстреміст”, переклад Лесі Іванченко