Життєві історії Сім'я

Він її убив, тому що надто сильно кохав…

Історія про те, як чоловіки руйнують жіночі життя. І часом про це навіть не здогадуються.

Kорабель тримав курс на Місяць у зону відчуження. Саме туди останнім часом відсилали убивць із Землі. Перед нами стояло нелегке завдання: залишити на Місяці нашого друга і колегу Ніка Стаута, засудженого за вбивство дружини.

Він скоїв його у стані афекту на ґрунті ревнощів. У залі суду навіть не розкаявся. І коли його запитали, чи міг би він вчинити інакше, виклично відповів, що вбивав би й вбивав щоразу, бо так любить, що не може уявити кохану з іншим.

Суддя, який сам мучився постійним почуттям ревнощів до своєї вельми мудрої дружини, спочатку схилявся до іншої міри покарання. Але, побачивши дикий блиск у Стаутових очах і його вперте небажання поступитися, оголосив йому страшний вирок – на нього чекала зона відчуження на темному, ніколи не видному нам з Землі, боці Місяця.

Саме там засудженому до смерті видавали невеликий запас кисню й провіанту та залишали напризволяще. Через деякий час він неодмінно гинув…

Щоб посилити муки засуджених, їх висаджували не на самому Місяці, а скидали з корабля з космічним парашутом на чималій висоті, так що вигнанець міг розбитися ще під час невдалої посадки.

– Що ти накоїв, Стауте? – звернувся до нього командир нашого екіпажу. – Чому не розкаявся?

– Як можна каятися в тому, що робив би й робив? Я так кохав її, а вона…

– Хіба життя має меншу вартість, ніж кохання?

– Без нього воно взагалі ніщо!

– Ми говоримо різними мовами. Якщо відверто, Стауте, я ніколи не розумів тебе, але завжди захоплювався твоєю мужністю. І ніколи не забуду, як ти в останню хвилину врятував мені життя на планеті Восьминогів.

– А мені допоміг на Реті.

– А я не обійшовся б без твоєї допомоги на Оніксі, – обізвався й собі.

– Думаю, що висловлю загальну думку, коли ми дозволимо собі бодай безпечну посадку для нашого друга.

– Чи варто продовжувати мою агонію, коли я готовий до смерті?

– Не кажи дурниць, до цього ніколи не можна підготуватися.

Зореліт приземлився на місячну поверхню.

– Усе, хлопці, летіть! – махнув рукою Стаут.

– Зачекай! – знову озвався командир. – Дозволь нам ще трохи побути з тобою. Ми дамо тобі втричі більше кисню. Добре, що його кількість поки не контролюють. І перейдімо он туди, звідки ллється дивне сяйво.

Усі рушили за командиром, який упевнено йшов попереду. Та не встиг він ступити й кількох кроків, як невідомо звідки перед ним з’явилася дівчина в білому платті. В її горлі стирчав ніж. Вона кинулася було до капітана, який відсахнувся, але одразу ж розчинилася у вакуумі.

Ми зупинилися. Вражений капітан довго не міг спромогтися на слово.

– Господи, – видавив він нарешті. – Це Хіла. Вона заподіяла собі смерть, коли дізналася, що я зустрів іншу.

Він увесь тремтів.

– Ходімо, – я торкнув його за плече.

Тепер попереду пішов Юнхен. Йому вдалося подолати кілька метрів, як за високим каменем ми побачили ванну. У ній плавало мертве тіло. Молода гарна жінка лежала у закривавленій воді. Перерізані вени. Очі широко розплющені. У них застигли біль і відчай.

Мюнхен нахилився над загиблою й хотів закрити їй очі. Але тієї ж миті її не стало.

– Господи, – простогнав він. – Усі ці роки думав, яке це щастя, що наших мертвих ми ховаємо лише раз. Помилився.

Його била лихоманка. Він рвав на собі волосся.

– Чому вона це зробила? – запитав я.

– Не можу. Не можу. Не питай!

– Чому?

– Я ніколи не пробачу собі власного егоїзму… Я так любив Арду. Та одного разу ми посварилися. Я її дуже образив. Тож у цілком справедливому запалі вона й показала мені на двері.

– Ти розумієш, що коли я вийду, ніколи не повернуся.

– Так, – сказала вона, вже прощаючи, бо, попри холодні слова, її очі сміялися до мене.

– Так, – повторила. – Так.

Я пішов. І навмисне не з’являвся цілий тиждень, хоча ще не встиг спуститися вниз ліфтом, як уже хотів повернутися і пригорнути її. Мені хотілося добряче помучити дівчину, показати свою владу над почуттям і над нею. Прийшовши за тиждень, я побачив… – він простяг руку в тому напрямку, де ми щойно були.

– Он там якось темніше. Ходіть туди, може, нас перестануть мучити монстри пам’яті! – крикнув Арсен. – За мною!

Він так різко підскочив, що злетів у повітря й довго літав там, доки, навчившись маневрувати, спустився до нас і першим рушив уперед.

– Я нікого не боюся. Зараз заплющу очі й нічого не бачитиму. Не хочу турбувати духів мертвих, – гонорився він.

Але щойно стуливши повіки, дико закричав:

– Ой, пече! – і кинувся бігти.

Перед ним звідкись взялася людна вулиця. А на ній – неймовірно гарна дівчина, одягнута відповідно до своєї древньої професії. Вона про щось говорить з якимось чоловіком. Удар ножем – і дівчина, схопившись за серце, падає на тротуар.

– Мені про це розповіла подруга моєї Тіксі. Ми вже подумували про одруження. Але якось на одній вечірці я приревнував її, побив і покинув. Тіксі переживала, але намагалася не з’являтися мені на очі.

А тоді у неї важко захворіла мама, і дівчина звернулася до мене по допомогу, обіцяючи швидко віддати позичені їй гроші. Я, звісно, міг їй допомогти, але… Тоді ця неземна красуня стала дорогою повією.

Дізнавшись про це й відчуваючи свою вину, сказав, що прощаю їй і хочу продовження наших стосунків. Це, звісно, не сподобалося сутенерові, який не бажав втрачати вигідну “робітницю”. Тільки тепер я на власні очі побачив, як вона загинула.

– Тепер я йтиму попереду, – сказав Скаут. – Тим більше, що добре знаю, яке видіння чекає на мене.

– Встигнеш! – зупинив його капітан. – Тобі з цим жити до смерті.

– Ну, Олафе, вперед! – звернувся він до мене. – Не боїшся? Підеш попереду?

– З величезним задоволенням.

Усі перезирнулися.

– На моїй совісті немає смерті, – посміхнувся я.

– Щасливий, – відповів капітан. – То чого стоїш? Уперед!

Я пострибав як молодий лошак. Швидко, але не довго. Бо майже одразу побачив, як моя дівчина, стікаючи кров’ю, підводиться з акушерського крісла. Лікар каже їй вимітатися якнайшвидше, бо у зв’язку з катастрофічним зменшенням населення після серії воєн аборти на Землі заборонені законом. Лефа виходить на нічну вулицю, з жахом прислухаючись до себе. Робить кілька кроків. Кров уже не стікає, а просто цебенить по її ногах. Дівчина падає на землю і завмирає.

– Отже, вона померла через крововтрату, – каже капітан. – Хіба тобі про це не було відомо?

– Ні, – чесно відповідаю я. – Знаю лише одне: вона сказала, що чекає дитину. Та замість порадіти, визвірився на неї, сказав, що не хочу бачити ні дитини, ні її. Лефа більше не з’являлася, тому ніколи не замислювався, що з нею трапилося.

– Ну, хлопці, досить, – обізвався Стаут. – Вам пора. Час прощатися. До того ж я хотів би наодинці зустрітися зі своїм минулим.

Стаут з хвилину стоїть у нерішучості, тоді, зважившись, починає повільно йти.
І хоча ми у двох десятках метрів від нього, разом з ним бачимо, як швидко він відчиняє двері, як прислухається, вбігає до спальні, де на ліжку в солодких обіймах сплелися два оголені спітнілі тіла. Мить він стоїть коло них у заціпенінні, тоді вихоплює пістолет і довго дивиться на залите кров’ю золоте жіноче волосся. Потім опускається навколішки і тихо шепоче:

– За що, Кело? За що?

Видіння зникає.

– Тепер ви все знаєте, – невесело посміхається Стаут. – Бувайте.

Ми двоє по черзі обнімаємо його. Тільки капітан чомусь стоїть осторонь. Коли Стаут наближається до нього, різко відтручує його від себе й рішуче каже:

– Ми всі, чуєте, всі, летимо на Землю. Я розмовлятиму з нашим керівництвом. І впевнений, що Стауту змінять покарання.

Стаут недовірливо дивиться на нього.

– Чому?

– Хоча б тому, що ти винен менше, ніж ми усі разом взяті, – пояснює капітан і додає: – Ніколи не думав, що темний бік Місяця живе в багатьох чоловічих серцях.

Олександра ГАНДЗЮК