Життєві історії Сім'я

Усі жінки хочуть заміж? Тільки не я!

Усім сімом своїм женихам я чесно казала, що заміж не хочу. Вони ж все одно падали на коліна і простягали каблучку… Батьки, звісно, плакали: дівці ж уже ого-го… Давно пора… А Я НЕ ХОЧУ ЗАМІЖ! Як їм усім це пояснити???

Він дозрівав. Ось-ось мав гепнути мені на голову з традиційним «виходь за мене» і коробочкою з перстеником, а я не знала, що йому відповім. Жінки взагалі мріють про ці щемні моменти, коли закоханий по вуха Він стає на коліно й тремтячим від хвилювання голосом мовить…

Що він мовить – кожна вже встигла собі намріяти довгими дівочими вечорами. І він однаково не вгадає. А ще як, не дай Боже, панянка полюбляє жіночі романи – йому капець. Бо це збоченцем потрібно бути, аби пролепетати щось на зразок: «Стріла кохання вцілила в моє серце, і тільки твоє «так» врятує мене від жахливих мук. З’єднаймо ж наші серця навік, і навіть смерть нехай не розлучить нас». Навіщо нам збоченці?

Ну та нехай. Аби щось промекав – а там вже дівонька додумає. Квіточки аби не забув. І перстеника. А за кадром голосно плескають вухами в долоні щасливі батьки… А що? Дівці вже 18, 20, 23, 25, 28… Ваш варіант? Потрібне – підкреслити…

…Я про заміжжя не мріяла. Ще відтоді, як одного разу в дитинстві випадково втрапила у дівчачу гру в принців та принцес. Там мені вмостили на голову зв’язану резинкою мереживну накидку з подушки, і я, розгублена, стояла у цій фаті, поки в чуже мені царство не ввірвалися друзі-рицарі й, здивовано завмерши, не спитали за хвилину: «А ти тут що робиш? Де твій лук і стріли? Гайда з нами в індіанців грати. Бо ці соплі-сльози-сукні… Гидота».

Тоді я зрозуміла, що жіночі способи впливу на чоловічу частину населення – не для мене. Ну а вже згодом второпала, що і заміжжя, коли заманюємо, обманюємо, приголомшуємо, беремо теплим і вилазимо на шию, – це теж не моя гра. Я свій хлопака…

Не так сталося, як гадалося. Коли у свого хлопаки вже з’являються первинні чи там вторинні (вбийте, не пам’ятаю, котрі там з них які) ознаки статі й цей «свій» плавно перетворюється на якого-не-якого лебедя й іноді надягає спідницю, здивованим і розгубленим рицарям стає не до війн. Настають часи інших ігор. Результат – оцей, що дозріває і ось-ось гепне, – восьмий претендент… І хіба я хоч одного намагалась обдурити чи заманити??? Жодного. Вони самі! А я їм чесно кажу, що заміж не хочу. Вони ж усе на коліна припадають… А за кадром плачуть батьки. Дівці ж уже ого-го… Давно пора…

Пора. Страшне слово. Бо коли пора – це вже пізно. Це у вісімнадцять можна здуру сходити заміж і навіть звикнути до нього. Або назад повернутись, якщо не сподобається. А я вже як звикну? Чи повернуся коли? Мені треба раз і назавжди, та ще й вдало. Без варіантів. І я у зв’язку з цим ось про що думаю… Що ліпше – кохання чи розрахунок? Якщо кохання, то чиє? Моє чи його? А якщо розрахунок – то на що? Тут навіть ще більше варіантів, ніж з коханням.

Хоча кохання поки відкидаємо. З коханням у нас ситуація непевна. Як із курсом долара. Кохання було давно. Вперше і востаннє – в десятому класі. І чи було то кохання, чи просто хотілося, щоб було? Всі дівчата кохали молоденького вчителя фізики. Ну і я… Він мене поцілував кілька разів. І в мене крила виросли. А більше такого ніколи не було. Щоб крила… А може, я забагато хочу? Або просто не вмію кохати? Не знаю, як це робиться. Або плутаю поняття. Або боюся відповідальності. Чи просто боюся… Таки в дитинстві потрібно було грати у дівчачі ігри…

Та ні, я не зациклююсь. Я впевнено йду до свого щастя. І може, навіть не відмовлю цьому, що дозріває. Я ж розумна дівчинка. Ну а що шаленого кохання нема – то з ким не буває? Я довго чекала. Воно не прийшло. Затрималось десь. І час чекання вичерпався. Будемо вважати, що вісім – моє щасливе число.

Восьмий – він сильний і розумний, добрий і просто красивий. Успішний і з гумором. Він справжній друг. І справжній мужчина. Таких дуже мало. Свій хлопака, одне слово. З рицарів. Він так хвилюється. Прийшов з квітами. Шукає щось по кишенях. Мабуть, мій майбутній перстень із діамантом. Рятуйте, хто може…

…Яку б то піч поколупати? І чому я так нервуюся? Мама з татом на кухні сто двадцять третій раз кип’ятять чайник у надії витягнути найсвятковіший сервіз і попередньо куплену сто років тому саме для цієї події скатертину. Ловлю себе на думці, що в шаленого кохання, яке так і не навідалось до мене, тепер є кілька варіантів. Або хай приходить, але з наперед призначеним на посаду коханого Восьмим, або хай іде під чотири вітри… Чому в мужчин такі бездонні кишені?

Ну кажи вже щось!!! Бо я сама зараз не витримаю і спитаю в тебе: «Збираєшся нарешті зі мною одружитися чи ні???»

Восьмий розгублено дивиться на мене, а за хвилину починає сміятись. До мене доходить, що останню фразу я озвучила в ефірі, до того ж дуже голосно. Я припадаю на коліно, театрально завмираю з прикладеною до серця долонею. Підлий-підступний Восьмий чіпляє на обличчя гримасу, яка має означати дикі сумніви, а тоді голосом істеричної старої діви видає з придихом, закотивши очі:

– Так! Так! Так! Я згідний! Бери мене! Бери мене! Я твій!!!

…Я знала, що в мене буде, як не в людей! Скатертину в студію!