Їдучи в автобусі у село до бабусі, я ненароком підслухала розмову до двох дідусів. Кожному з них років по 50, хоча вони доглянуті та на вигляд приязні.
– Уяви собі запросив сусідку з сусідньої вулиці допомогти дещо господарству. Так вона допомогла, то тепер ото постійно ходить за мною, неначе причарована.
– Та ти що? Може влюбилася? Так прямо і ходить?
– Ну ось іду я додому з роботи, а вона мене вже біля воріт чекає з наготовленим борщем, як погоджуюся, то починає прибирати, все складати, приводити до ладу. А коли мене довго немає з роботи та телефонує, а інколи ще й в обідню перерву дзвонить, щоб дізнатися, що я хочу на вечерю!
– Тю, точно закохалася! А ти щось до неї відчуваєш?
– Ні, зовсім нічого. Вона ж уже пенсіонерка, нащо вона мені?
– Та де ж ти ще таку знайдеш?
– Та якось, не хочеться мені з нею, я ж всього лише попросив її допомогти й не думав, що так вийде.
Після цієї розмови мені відразу згадалася цитата Олександра Пушкіна: «Що менше жінку ми кохаємо, То більше ми до серця їй».
