Життєві історії Сім'я

Попелюшки не пукають. Не/звичайна історія

Казки таки існують. Як і краса, і вірність, і любов. Інакше – нестерпно жити на світі.

Сашко випустив дружину з дочкою з машини, швиденько вивантажив з багажника сумки і стрибнув на сидіння, голосно гримнувши дверцятами.
– Я у справах!
– Ти надовго, Сашку? – ледь встигла спитати Ірина.
– Через п’ять хвилин повернуся! – крикнув він, розвертаючи машину в зворотному напрямку.
– Ось уже до чого дійшло? – невесело посміхнулася Ірина і поволочила до будинку важкі сумки. Вона здогадувалася, куди помчався чоловік. Адже теж помітила симпатичну реготуху Любку, яка брела по узбіччю шосе, очікуючи на попутки.
Їй захотілося плакати, але потрібно було готувати обід, а ще – переодягти дочку і розібрати покупки. Голосно зітхнувши, взялася за справи.
– Мамо, почитай, – попросила трирічна Анютка, простягаючи „Попелюшку”.
– Зараз ніколи, доцю, от обід приготую і почитаю.
Анютка сіла поряд і стала розглядати картинки.
– Мамо, а Попелюшка пукає? – раптом запитала дочка.
Ірина всерйоз задумалася. Попелюшка, напевно, пукає, як і всі люди, а мій Сашко, на якому світ клином зійшовся, зараз, напевно, уласкавлює Любку. Цікаво, що він цього разу вигадає. Містечко маленьке – всі на очах. Адже хтось неодмінно донесе.
Голосно дзвонив телефон. Немов прочитавши її думки, Сашко кричав у слухавку:
– Ірино, мене тут Сергій кличе до себе в гості, вони вчора електропіаніно купили. Чуєш, як Люба пече?
Як Люба пече, вона чула багато разів. І неодноразово бачила, як та в’ється голубкою перед Сашком. І Сергій, рогатий Любин чоловік, тут зовсім ні до чого. Бо він зараз на роботі, благополучно керує своєю газовою конторою.
Але чи легше їй від того, що вона усе знає?
І чи потрібно говорити дитині про те, що найпрекрасніші казки завжди перетворюються на велику купу лайна?
– Ні, доцю, Попелюшка не пукає, – рішуче відповіла Ірина.
Доця – вся у неї. Така ж наївна дурепка, незважаючи на тридцятирічну різницю у віці.
Їй теж здавалося, що в них усе як у казці, доки сусідка не розкрила очі. Зовсім випадково. А може, і навмисно. Ірина не полінувалася, точніше, не побоялася – перевірила. Побачила усе на власні очі. І казка луснула, як кольорова повітряна кулька.
Усе це вже було. Люба, Маша, Лєна – яка різниця?
Щось відтоді перегоріло. З’явилося сиве волосся, жити стало нудно.
Спочатку Сашко запитував:
– Іро, ти чого така сумна?
– Тобі здалося, – відмовчувалася вона.
Тепер навіть не запитує.
Та й про що тут говорити? Ну, зраджує – не вона перша, не вона остання. Дітей любить, гроші приносить, допомагає, не кривдить…
Тільки от радості в душі не стало. А раніше, бувало, як до горла підкотить! І закрутить. Сашко іноді заставав її такою, сміявся і дивився, як вона танцює, літає по кухоньці. А то й сам приєднувався – піднімав до стелі, дбайливо і владно вів у танці, обіймаючи за талію, притискаючи до себе. У такі хвилини, здавалося, що їхні серця зливаються, сплавляються, перетворюючись в єдине ціле – величезне, променисте, всемогутнє…
Ірина швидко загортала голубці й милувалася тендітною ладною фігуркою дочки. Батькова пестунка.
Ех, загуляти б! Кинутися в потік давно забутої чоловічої ніжності, відчути себе бажаною, коханою. Охочих довкола – хоч греблю гати.
Так ні ж: “На тобі зійшовся клином білий світ” – от цей самий клин і заважає! А кохання..? Воно там, з білявим дурним Сашком, що зараз скаче козликом біля веселухи-щебетухи Любки.
Особливо важко вночі, після подружніх пестощів, коли він хропе, а вона скиглить. Пестощі вже не ті, та й пестощами їх, навіть якщо й багата уява, назвати важко.
А от раніш… Та що згадувати!
Гримнувши дверима, з вулиці влетів син, теж Сашко. Весь у батька – такий самий веснянкуватий.
– Винеси сміття, – попросила Ірина, але здоровий бовдур навіть не глянув на неї – пронісся у свою кімнату і на весь голос увімкнув магнітофон.
– Так у нього ж навушники, – схаменулася Ірина. – Дуже зручно – нічого не бачу, нічого не чую. А зі сміттям – мені, як завжди.
Вона зменшила вогонь на плиті й вийшла на вулицю з відром для сміття. Здоровий Дік приборкував акуратну сіреньку Діну, яка виривалася від нього з жалібним дзявкотінням. Нарешті похітливий пес видерся на Діну, швидко й енергійно запрацював задом. Діна заспокоїлася. Ірина завмерла, уважно стежачи за парочкою.
– Адже це й у нас зветься коханням! Один до одного!
Пізніше, коли спритно кришила помідори й огірки для салату, намагалася не впустити нитки міркувань, яка… Здавалося, от-от приведе її… До чого? Може, до виходу з лабіринту сумнівів, у якому вона блудить ось уже скільки років?
Досить, та й чи існує він, цей вихід?
– Але якщо ТОГО більше немає, – напружено думала вона, – то й втрачати більше нема чого. Залишився тільки бруд. То що берегти? Чого боятися?
Чоловік повернувся надвечір. З острахом глянув на неї й одразу відвів очі.
– Хочеш їсти? – запитала Ірина. – Я голубці приготувала.
Сашко не був голодний, але сів за стіл, щоб не загострювати ситуацію. А Ірина годувала його і посміхалася.
– Ти чого раптом така весела? – здивовано запитав він.
– Просто, – відповіла вона.
Він підозріло зміряв її поглядом з голови до ніг, але нічого не сказав.
Увечері, коли Сашко звично притягнув її до себе, Ірина вивільнилася з обіймів і тихо сказала:
– Усе, Сашку, більше не хочу. Сьогодні, і завтра, і зовсім.
– Як це? У тебе з’явився хтось? – оторопів чоловік.
– Немає. Спи спокійно, – серйозно сказала вона, дивлячись йому у вічі.
Очі забігали. Але зрозумівши, що з’ясування буде не на його користь, Сашко вирішив вдати ображеного. Відвернувся і звично захропів.
А Ірина лежала і думала, що казки існують. Як і краса, і вірність, і любов. Інакше – нестерпно жити на світі. Зненацька накотилася щаслива хвиля, така ж, як у юності, підступила до горла, омила світлими слізьми й почала колисати – ласкаво, ніжно, закохано. Спи, любий, спи спокійно…

Ксеня МАЛИШЕВА