Життєві історії Сім'я

Любов починається із… цукіні

Вона сказала: “Слухай, а давай переспимо?”. Я ледь не вдавився, бо це була її перша фраза за весь вечір…

Вона зіщулилася й обійняла себе руками, тканина тонкої курточки на спині натягнулася.
Уже 15 хвилин ми йшли мовчки. Вона – попереду, я – ледь за нею, тупо дивлячись їй у спину. Що робити, не знав, вона вперто мовчала. Нарешті відірвала погляд від своїх черевиків і перевела його на мене, немов запитуючи, що далі. Коли дійшли до мого будинку, я вже добряче замерз і зголоднів.
– Зайдемо? – кивнув я на двері під’їзду.
Вона знизала плечима і пішла вперед. У коридорі скинула взуття, полопотіла на кухню й сіла на стілець, так зігнувши ноги, що короткої спідниці майже не стало видно.
– Чуєш, сядь нормально, га?
Позу вона, зрозуміло, не змінила. Просто мовчки сиділа й дивилася, як я заварюю чай і розігріваю залишки вчорашньої вечері. До їжі вона не торкнулася, як і до чаю. Довго мружилася на мене, а потім нарешті випалила:
– Слухай, а давай переспимо?
Я поперхнувся, бо це була її перша фраза за весь вечір.
– Ось так просто і без усякого?
– А яка різниця?
– Не знаю, – відповів я і заходився жувати…
Власне кажучи, ми друзі вже сто років. Вона смішна, тільки останнім часом щось не клеїться десь у середині неї самої. Не те щоб я не хотів із нею спати… Теоретично вона була доволі приваблива, і, якщо чесно, про подібну можливість я думав, і не раз. Але тільки десь у глибині душі знав, що робити цього не треба. Щось зруйнується між нами. І вона знала. Тоді якого дідька?
– Я так зрозумів, що їсти ти не будеш?
Я прибрав зі столу, помив посуд, взяв її на руки, відніс у кімнату, роздягнув, поклав на ліжко, вкрив ковдрою і поцілував у чоло. Вона піднялася на лікті, запитально звівши одну брову.
– Ну, добре, – не роздягаючись, я ліг поруч.
Вона обійняла мене, заплакала і невдовзі заснула.


Вранці я прокинувся від гуркоту, природу якого визначити не вдалося. На кухні я знайшов учорашню гостю, яка ледве не з головою залізла на полицю, щоб знайти сковорідку.
– Омлет будеш? – запитала вона, зводячись із колін. Я кивнув.
На моїй кухні жінка не господарювала вже півтора року, відтоді, як я розлучився з дружиною. Ми не сварилися, не лихословили, не влаштовували істерик та сцен ревнощів. Просто прожили разом два роки і знесилилися. Одночасно. Не залишилося навіть якоїсь прихильності й тіні колишнього тепла.
– Зранку не все так безнадійно, еге ж? – запитала. Була в моїй білій футболці, занадто завеликій на неї – з одного плеча сповзає, на правому боці грудей дві невеликі цятки від кави.
– Що ти збираєшся робити? – я зробив ковток і сіпнув плечима.
– Якщо ти не проти, я залишилася б у тебе… на один день.
– Я не проти. А потім?
– А потім я поїду, – дівчина швидко розклала омлет у тарілки й поставила на стіл. – Поки ще не знаю куди, але напевне вирішила виїхати, і зовсім напевне одна.
– Змінити обстановку захотілося?
– Щось на зразок. Поїду куди-небудь, де все залежатиме від мене і де ніхто нічого про мене не знає, навіть імені. Буду зовсім без імені. Хоча ні, придумаю собі яке-небудь дурнувате… Приміром, Цукіні. Як тобі?
– Справді дурнувате, – підтвердив я.
– Послухай, о котрій ти закінчуєш роботу?
– О сьомій.
– Можеш допомогти мені зібрати речі? Забрати їх з … – вона запнулася, зосереджено колупаючи виделкою в омлеті. – Одне слово, звідти, де я жила.
– Можу. Для цього потрібна машина?
– Ні, там небагато речей, тільки найнеобхідніше, – похитала вона головою. – Тобі, напевно, час іти?
Дівчина заходилася прибирати зі столу, а я вмився, переодягнувся і пішов на роботу.


Увечері ми поїхали до неї додому, точніше, туди, що вважалося її домом останнім часом. У темному брудному ліфті вона зіщулилась і примружила очі, ніби не бажаючи бачити все це. На поверсі ми зустріли літню сусідку:
– Ой, Олечко, дитино, як давно не було тебе видно! Як ти поживаєш?
– Усе добре, тітко Машо, спасибі! Як ваше здоров’я? – відповіла моя подруга.
– Та яке здоров’я в мої роки? Жива – і слава Богу! – засміялася добродушна сусідка, попрощалася і зачинила двері.
– Цукіні, тобі в актриси потрібно було, – вдивляючись у подругу, відзначив я.
Як тільки сусідські двері зачинилися, променистий вираз знову зійшов з її обличчя. Вона тільки знизила плечима:
– Там, де тебе ніхто не знає, можна бути ким завгодно. Якщо людей не впускати занадто далеко у свій світ, вони ніколи в житті не здогадаються, що ти брешеш.
У квартирі пахло смаженою куркою, хтось готував їжу. Я запитально подивився на подругу, але вона ніяк не відреагувала на цей факт присутності іншої людини. Не кажучи ні слова, вона пішла у кімнату.
За хвилину дівчина вийшла мені назустріч, кивком голови показала на вихід і простягнула мені дві невеликі важкі сумки.
На вулиці вона раптом випалила:
– Ти знаєш, а я одного разу вже йшла…
Почався дощ.
– А парасольку я забула, – трохи помовчала, а потім взяла мене за руку. Її тепла маленька долонька видалася зовсім дитячою.
Мені раптом страшенно захотілося закурити. Витягнути з внутрішньої кишені куртки пачку сигарет, дістати одну, затиснути її губами, витягти з кишені джинсів запальничку, голосно клацнути й прикурити. Але курити я кинув півтора року тому, в день, коли пішла дружина. Дивна річ, увесь час, поки ми були разом, вона просила мене кинути курити, але в мене нічого не виходило. А того дня, коли вона пішла, я кинув раз і назавжди.
За всю дорогу ніхто з нас не сказав ні слова. Її маленька долонька так і залишилася в моїй… Увечері ми разом приготували вечерю, поїли, прибрали на кухні й лягли спати, залізши удвох під одну ковдру.


Я прокинувся близько другої години, весь у холодному поту – мені снилася моя подружка. Вона сиділа на рейках і зривала пелюстки в ромашки, нашіптуючи собі щось під ніс. А на зустріч їй мчався потяг. Я закричав – вона не почула. Тоді я побіг до неї, біг і кричав, скільки було сили, але здається, зовсім не рухався з місця і голосу свого не чув. Вона що, не бачить? Чим взагалі, чорт забирай, вона думає?! Я впав, роздер собі коліна і долоні так, немов протягнувся по бруківці.
Знову встав і біг, аж доки потяг не закрив собою маленьку фігурку дівчини. Перед очима миготіли вагони, у повітрі кружляли пелюстки ромашок. Потяг пройшов… а моя подружка так і сиділа на рейках, смикаючи квітку і нашіптуючи щось собі під ніс. Я засміявся і прокинувся.
Дівчина сиділа поруч на ліжку, обійнявши руками коліна, і сонно дивилася на мене.
– Ти кричав у сні, стогнав, а потім розсміявся. Що тобі снилося?
– Ти, – не задумуючись, відповів я і посміхнувся. Вона знизила плечима.
– У тебе випити є?
– Червоне вино підійде?
– Годиться, неси!
Ми сіли по-турецьки навпроти одне одного і стали мовчки розпивати пляшку. Це мовчання не обтяжувало, ми начебто прощалися, і це не вимагало слів
– Ти повернешся?
– Так, – вона сказала це з таким виразом обличчя, немов твердо вирішила ніколи не повертатися. – Мені є до кого повертатися, а це означає, що я повернуся.
– Зовсім нічого це не означає! Ти можеш усе життя думати, що от, мовляв, там мене чекають і завжди можна повернутися, але тобі однаково буде не до того. Якщо й повернешся, то буде вже пізно – тебе вже не чекають.
– Але ж ти будеш мене чекати?!
– Буду! Але потім, напевно, як і всі, я звикну до думки, що ти далеко, і перестану чекати.
Дівчина насупилася і виглядала такою рішучою, що мені захотілося її обійняти. Вона притулилася ближче, узяла моє обличчя у свої маленькі долоньки і, подивившись мені в очі, повільно вимовила:
– Я повернуся до того, як це “потім” настане.
– Навіщо тобі взагалі їхати так далеко? До речі, як далеко?
– Неважливо, далеко.
– Якщо тобі треба побути одній – перебирайся до мене за місто, я там не живу, сусідів мінімум, та й вони не мають звички лізти в чужі справи.
– Ні! Це не те! Там навкруги будеш ти. Твої стіни будуть підтримувати мене.
– Але хіба це погано, коли хтось тебе підтримує?
– Це дуже добре! Але, знаючи, що ти завжди поруч, я просто не зможу зрушити з місця. Мені буде так добре, що вже не потрібно буде нічого починати! Розумієш? А мені потрібно йти, йти далі!


За 30 хвилин до відправлення потяга ми випили гарячого чаю й вирушили на вокзал. Дорогою в голову лізла різна дурня, яку ми одразу озвучували, але як тільки увійшли в приміщення вокзалу, як одночасно замовкли. Я допоміг їй укласти багаж під сидіння, і ми вийшли на перон. Від запахів залізничного вокзалу в мене запаморочилося в голові, з дитинства я ненавидів потяги й усе, що з ними зв’язане. Подружка обійняла мене, я носом увіп’явся в її запашну маківку. Ми так і стояли нерухомо й мовчки, доки молода провідниця з ледь вловимим жалем в очах не сказала, що потяг відправляється.
Цукіні ввійшла у вагон, потяг рушив, вона махнула рукою, посміхнулася, і мені знову страшенно захотілося закурити.


Через два місяці я витяг з поштової скриньки трохи порваний конверт. У ньому лежала фотографія, на якій було безкрайнє ромашкове поле з пронизливо-блакитним небом над ним. На звороті акуратним почерком було написано: “Будь ласка, не забувай чекати на мене”.

Олівія ЧУЙКО