Життєві історії Сім'я

Кохання не існує! Чи таки існує?..

Я вкотре думаю, що кохання не існує. Так завжди буває восени. Саме восени я дражню себе проблемою “існує чи не існує”, бажаючи, аби звідкись, не знати звідки, сталося щось, що переконливо доведе: кохання є! 

Осінь завжди вносить сум’яття в душу. Таке повітря, як ніж. Просто серце виймає. Наштовхуєшся на нього, вийшовши з обридлого службового кабінету, занурюєшся в якусь солодку отруту, відчуваєш смак смерті – вмирає природа.

Тому й хочеться наперекір усім законам збожеволіти від кохання – того, якого нібито не існує. Отак бреду містом, тікаю сама від себе, шукаю сама себе, у голові крутяться якісь уривки віршів, які я ніколи не запишу, недопишу, нікому не прочитаю…

Вдивляюся в очі випадковим перехожим – так само божевільним, п’яним від осені, яка ще не взялася дощити і не доконала депресіями… Які різні люди. Теж хочуть кохання, мабуть. Теж вдихають цей запах передчуття золотої смерті.

Весна, весна – тішаться всі тією весною, а чим їм осінь гірша? Поки не скинула золота… Просто весна дає надію, що з тим коханням, яке впаде тобі на голову, ти ще встигнеш розібратися теплим літом, а восени все набагато приреченіше – попереду тільки холод. Ні, думати про нього не хочеться. Але що зміниться, якщо не думати…

Вривайся, я чекаю на краю прірви…

Ми з тобою зустрінемося випадково і так далеко від усіх звичних реальностей… Потім з’ясується, що ми вже були знайомі колись давно і навіть цілувалися в когось на дні народження (в кого? Однаково не пам’ятаю… А тепер мені не можна цілуватися з чужими мужчинами). Ні, ця осінь мене доб’є… Я зриваюся з неї, як собака з суворого нашийника, і сама себе не можу спіймати. Як я могла забути твоє ім’я… Ми будемо танцювати під якусь дурноверху пісню і мені здасться, що не було останніх десяти років з їхніми розчаруваннями, досвідом, коханнями, які виїли мені серце. Я дивитимусь на небо з думкою, що добре тоді, коли, крім неба, нічого не існує…

Ти моя маленька півгодинна примха… Ніяк не можу змиритися з тим, що давно нікого не кохаю. Знаєш, так незвично. Завжди в моєму серці хтось був. Я ніколи не залишалася сама. Я й тепер не сама, а серце мовчить. Це неправильно. Це не я. Це зовсім на мене не схоже. Я так багато знаю про любов… І як же мені холодно в цьому світі без того, чого нібито й не існує… Тому я тепер так часто підходжу до краю прірви.

Ти схожий на мужчину моєї мрії. Якоїсь такої безглуздої мрії, ще підліткової. Коли хочеться, щоб хтось захистив від усього світу, посадив на якогось там коня і повіз якнайдалі, де не може бути нічого недоброго й злого. І де нема нелюбові. Ніби так буває…

Я ніколи не зачеплю тебе своєю мрією. Вони в мене завжди збуваються. А я боюся навіть подумати, що буде, коли в моєму житті зненацька збудешся ти. Я з легкістю йду на контакт із тими, в кому відчуваю споріднену душу – авантюрну, схильну до поверхових захоплень і нічних розмов, які забуваються назавтра, залишивши на губах терпкий присмак вина і випадкових зізнань у тому, в чому й собі ніколи не зізнавався. А коли я випадково ловлю твій погляд, мені стає зрозуміло, що ти бачиш мене наскрізь. І мені чомусь стає так незатишно, ніби я стою над прірвою і сильний вітер моїх бажань може скинути мене туди. Якби ти мене любив, я була б іншою. Мені захотілося б змінитися. Тому я тебе боюся і не дозволяю собі навіть думати про тебе. Так буває, коли в мені перемагає розум.

Але іноді, коли я відпускаю бажання на волю, приходить розуміння, що ніколи й нікому я ще не віддавалася так, як захотіла б віддатися тобі… Ти моя нова іграшка. І чому саме тоді, коли я бачу саме тебе, в мені прокидається щось первісне, від чого мені хочеться плакати і сміятися водночас. Здається, що я можу бути такою, якою ти захочеш мене мати. У цих ілюзіях для мене нема нічого нового. А ти тікай від мене, уникай мене, не дозволяй мені наближатися! Нехай я буду з ким завгодно, але не з тобою… Бо це занадто навіть для мене. Я ніколи нікому не хотіла довіряти.

Хай ліпше я собі граюся ким і чим захочу, аби це було звично і прогнозовано. Аби це не загрожувало крахом моєму затишному маленькому світові, де давно вже не ходять чужі. А ти чужий. Ти читаєш мої думки чи мені просто так здається. Я не люблю, коли хтось так легко читає мої думки і навіть не намагається того приховати. Зізнайся, ти ж теж мене боїшся. Бо я – втілення твоїх потаємних мрій про щось заборонене й цікаве, таке, чого ще не було в тебе до цього. Тому і я загрожую твоєму звичному світові. І ти розумно мене уникаєш. У тебе свій вітер і своя прірва…

Ти дивишся на мене так, ніби я втілення якогось стихійного лиха. Я знаю, що я – твоя катастрофа. Не дозволяй мені відбутися… Добре, що ми стоїмо по різні боки прірви. Це все, що є між нами.

Коли стоїш над прірвою, чомусь не хочеться робити кроків ні вперед, ні назад.

Вперед – безглуздо і небезпечно. А назад не ступаєш, бо втратиш насолоду, яку дає передчуття того, що сталося б, якби ти необережно зробив крок за край… Я милуюся тобою зі свого краю.

Це моя нова осіння гра – стояти над прірвою…

Наталі МУР