“Я вже десь рік не чекаю від тебе дзвінків. І навіть подумки з тобою розмовляю дуже рідко. Раніше дня не минало, щоб я не звертала до тебе внутрішній монолог, і хоч дзвінків теж ніби не чекала, але те, що їх не було, мене зачіпало. А тепер я їх просто не чекаю і все.
Ти для мене воїн, який зник безвісти на своїй війні. Ти десь є, але це десь там, де мене нема. Рицар у хрестовому поході невідомих королів. Чужий серед чужих у чужому світі. І спільних кордонів у наших світів нема. І дороги не перетинаються…
Мені взагалі тепер іноді здається, що навіть люди, серед яких я, вони, хоч ніби й близько, поряд зі мною, але насправді я від них далі, ніж яка-небудь Альфа Центавра від Землі. І я – не я…
Ти зник – і ніби зникло моє відображення в дзеркалі днів. Та теперішній ти – на тобі вже стільки чужих поглядів, уривків, слів, зачарувань і розчарувань, що я, може, і не впізнаю тебе. Або впізнаю не одразу… Це якщо вистачить часу впізнавати.
Ти зник, а мені лишились спогади й примарні надії на випадкові дзвінки, яких я вперто не чекаю. Хоч мені справді вкрай потрібно знати, що в тебе там, в далекому від моєї Альфи світі, все добре. Я іноді відчуваю, коли в тебе не все гаразд – мені тоді чомусь дуже хочеться тебе побачити.
Самовпевненість, знаєш… Здається, що могла б розрадити. Я не телефоную. І дуже рідко слухаю ті пісні, які нагадують про тебе, але завжди вітаюся з будинками і деревами, які пам’ятають наші поцілунки… Той час і все, що в ньому було, рятує мене. З того часу багато що змінилося. Змінилися ми. Незмінне тільки моє ставлення до тебе.
Чому я впевнена, що там, де є ти і нема мене, тобі іноді хочеться туди, де були МИ… Можливо, тому, що ми такі схожі… А мені іноді так бракує себе самої – тієї, якої я ніби й не втратила, але чималу частину якої, як би це точніше сказати, замістила тим, що потрібне в сьогоденні. Тодішня я так багато могла віддати…
А тепер, мабуть, і ти готовий віддати комусь набагато меншу частину себе, ніж було тоді, коли в нас були МИ. Рівень свободи тепер не той. І йдеться не тільки про брак часу. Мова ще й про рівень відповідальності і залежності від всього теперішнього життя. Прив’язки – їх побільшало. Вони і не відпускають. Забирають час, сили і можливість віддаватися почуттям. І хоч здається, що можна забутися і стати на якийсь час тодішніми, цілуватися на вулиці й кохатися до нестями (цього до одуріння хочеться, дике бажання повернутися в той час таке гостре, що може поранити), насправді повне занурення неможливе. Тому тепер так і не буває.
Нема здатності привернути в життя ТАКЕ. І готовності до цього нема. Ні в серця, ні в душі. Тобі тепер може трапитися тільки та, яка потрібна зараз, – та, про яку Ніцше казав “жінка для відпочинку воїна”. Можливо, гарна, пристрасна, але надто тимчасова. Ти собі не дозволиш, щоб вона захотіла більшого. Вона вже з іншого часу. І вона вже має, якщо має, не того тебе.
А теперішнього, воїна, що безвісти зникає. Від неї вже розуміння не завжди хочеш і не завжди чекаєш. Хоч іноді хочеться саме розуміння, а для нього вкрай потрібне бажання довіряти. В рицарів у хрестових походах не буває таких бажань. Серце рицаря надійно захищене залізом обладунків. На межі вечора й ночі на привалі йому може захотітися просто помовчати з тією, яка сприйме таким, яким є, – без запитань і пояснень. Але він про це нікому не скаже. Або зап’є ілюзію вином у чужоземних борделях…
А я взагалі тепер не стараюся стати для когось частиною серця. У мене немає того, що я могла б віддати. Виходить, я нічого й не отримаю, або отримаю тільки розчарування. Отож – не зачаровуюсь…
Але коли вночі мені маряться далекі весни – які були і яких не було, – там, у порцеляново-білих і срібно-золотих містах моїх мрій, де під загадковими зорями блукають вітри з усього дивовижного всесвіту, де пахне цвітом аличі і той цвіт мов якийсь неземний сніг, де небо таке високе і пронизливо-безмежне, що від одного погляду в ту безмежність я зникаю – тоді мені хочеться, щоб ти був поряд хоча б якусь дивну мить…
Як тоді, коли ти вперше торкнувся до моєї руки… Чи ж існують для мрій кордони навіть паралельних світів… Я не дозволяю собі тебе і на мить. Просто я так втікаю від реальності чи від себе. Тієї, яка не хоче бути частиною чужого серця…
А моє почуття до тебе справді не змінилося. Воно ніби в анабіозі. Воно, мабуть, ніколи не зміниться. Ти поцілуєш мене, повернувшись із безвісти, перервавши на кілька годин хрестовий похід, – і кожен міліметр мене тебе впізнає. На якомусь такому глибинному рівні, підсвідомому, надійно захованому мною навіть від мене. Мене завжди вражало те, як я на тебе реагую. А ще – наша схожість…
Та я дозволю собі тебе навіть на мить тільки тоді, коли ти дуже-дуже захочеш…”
