Усе життя Лариси Дмитрівни – це спроба втекти від… склянки цукру. Свого часу всі сили свої кинула вона на цю боротьбу. Та все ж лишилася шпаринка, що не здатна встояти перед жодними зусиллями – сни. Нема-нема – та й насниться той день, апогеєм якого була склянка з цукром.

Вона була тоді малою. Вона мріяла про Подарунок. Це зараз така мрія звучить майже безглуздо. А в часи її дитинства подарунками до свят можна було тільки марити. І вона мріяла по-дитячому самовіддано, до болю заплющивши очі, уявляла справжню, не ганчіркову ляльку в платтячку у великі горохи. Так і засинала зі щасливою усмішкою на вустах – шоста дитина у сім’ї, де про якісь там подарунки ніхто навіть уголос говорити не смів.

Батько-вдівець пив і працював – порівну. Свою наймолодшу дитину любив найдужче і, мов бажаючи залагодити якось свою „провину” за те, що росла без матері, вирішив на свято Миколая таки покласти їй під подушку ляльку, на яку донечка дивилася з німим обожнюванням, коли брав її з собою у сільмаг.

Маленьким своїм серденятком Ларочка, тільки-но вгледівши незграбну батькову постать на подвір’ї, відчула: щось має статися. У грубий сільмагівський папір, що його батько тримав у руках, була загорнута…. Невже її мрія? Не могла, не могла вона помилитися. І поки батько порався з худобою, вона, мов те лисеня, видлубала дірочку в тому пакункові й ахнула – лялька в ситцевому платтячку, здавалося, зараз запитає її, Ларочку, чому так довго вона має нудьгувати, стиснена сувоєм ненависного паперу…

Батькові Ларочка й виду не подала, що здогадалася про подарунок. Хутенько повечеряла з братами й полопотіла босоніж якнайпрудкіше до ліжка. Наступний ранок – свято Миколая. І в неї – найщасливіший день у її поки коротенькому житті.

Вона вже міцно спала, коли до батька зайшов кум, приніс пляшку. Вона не чула, як батько похвалився іграшкою, а кум згадав, що своїй Настуні нічого не купив. Вона не підозрювала, що її мрія за другу пляшку горілки перекочувала до сусідньої хати, де жила її ровесниця.

Наступного ранку, обережно намацавши під подушкою знайомий грубий папір, відчула, як серце з радості лоскотало п’яти. Витягнула, почала нетерпляче зривати аркуші, що невміло обіймали подарунок. Ось і останній…

У руках у Ларочки замість омріяної ляльки – склянка з цукром, перев’язана засмальцьованою стрічкою. Серце так і зосталося в п’ятах. У сусідній кімнаті хропів на ліжку батько, а брати, що сновигали по хаті, навіть не звернули уваги, як раптом подорослішала їхня сестричка.

Нині Лариса Дмитрівна може дозволити собі віз лялечок в аж ніяк не ситцевих сукенках. Але це не діє. Із наближенням свята Миколая вона зіщулюється внутрішньо, вона знову стає тією Ларочкою в очікуванні розбитої мрії.

– Ларисо Дмитрівно, ви… вибачте, спите чи встали?

От і скінчилося чергування. Добре, що свято Миколая вона стрічає на роботі. Бо вдома сини навшпиньки о першій годині ночі невміло кладуть їй під подушку парфуми, цукерки, книжки і не бачать, як нечутно дзвенить вона тим особливим материнським сміхом у темній кімнаті, вдаючи сплячу матрону. Уранці дякує. І почувається трішки розчарованою. Зовсім трішечки.

– Чи встали? – кепкує у відповідь вона. – А ви щось хотіли?

Пацієнт з помпезним прізвищем Вітрило топчеться на порозі її кабінету. У нього очі фіолетового кольору і піжама у фіолетову смужку. Дружина годує його вишуканими супами й наполягає, аби Лариса Дмитрівна приділяла йому особливу увагу. Ларисі Дмитрівні кумедно це слухати, а втім, зараз це цілком в дусі часу – вимагати якоїсь посиленої уваги.

– Я? Хотів… Я хотів… М-м-м.

Саме дзвонить телефон. Лариса Дмитрівна бере слухавку. Молодший Славко вітає її з Миколаєм і повідомляє, що коли вона не проти, то він саме сьогодні познайомить її зі своєю обраницею. Вона погоджується. Ну нічогісінько нового немає під сонцем.

– У вас щось трапилося? – круглішають очі у Вітрила. Леле, він ще й досі тут стоїть. Лариса Дмитрівна подумки пригадує історію його хвороби, пригадує, як цього красивого чолов’ягу привезли сюди майже місяць тому, як вона приймала його і як він намагався залицятися навіть під час серцевих нападів. А потім налетіла купа родини, приїхали навіть старенькі батьки. Вона, хай Бог простить, навіть позаздрила тоді Вітрилу. Така сім’я.

Ні-ні, вона давно вибачила своєму батькові його давню хвилинну слабкість. Та й як ображатися на тих, для кого земля давно уже стала пухом? Вона всім усе простила. І навіть чоловікові, який працює хірургом на поверх нижче і прибігає до неї іноді розпитати, як хлопці, й заодно підкинути трохи грошенят.

Лариса Дмитрівна, як називають її сини, – справжня „емансіпе”. Без істерик, без пом’ятого халата вранці й нападів втоми увечері. Зате зі „склянкою цукру” за душею. Втім, зараз, певне, тільки з осколком від тієї склянки. Та хай їй грець. Сором зізнатися, що їй навіть тепер хочеться того клятого Подарунка.

-… вам погано, пані Ларисо? – чує вона, мов із небес, стурбований голос Вітрила.

– Мені погано? Ну що ви, Вітрило… Ой, даруйте, Віталію Сергійовичу. Мені дуже добре. Просто чудово! Хочете кави?

Її обіймає дивна легкість. Вона почувається бадьорою і молодою. Ну подумаєш, приведе син майбутню невістку. А раптом вона саме така, як хочеться Ларисі Дмитрівні…

– Ой, даруйте ще раз, адже вам кави не можна. Але в мене є чай. Зелений-зелений. Пахучий-пахучий… І знаєте, я невдовзі, певно, вдруге стану свекрухою… – регоче, клопочучись біля чайника вона. Чомусь їй хочеться розповісти цьому чоловікові про своє давнє дитяче розчарування і про те, що саме цієї ночі – ночі подарунків від Святого Миколая – їй снилася давня образа.

– І бабусею, – в тон їй відповідає Вітрило.

– От уже дякую… – Лариса Дмитрівна ніколи не мала характерної для жінок істерії і не робила проблем зі своєї самотності та свого віку. А Вітрило вміє так гарно слухати. Може, справді наважитися?

За вікном легенький сніжок. З авто, яке щойно під’їхало до стін лікарні, виходить дружина Вітрила. В руках у неї – бокаті сумки. Куди поділася, Ларочко, твоя легкість? Лариса Дмитрівна враз складає крила і спокійно каже:

– Спішіть, Вітрило. Там до вас приїхали. Певне, зі святом вітати. Вибачте, мені час збиратися додому.

– Не зі святом, – вловлює він її настрій. – Я ж сьогодні виписуюсь. Ларисо Дмитрівно, ви спали на цьому дивані цієї ночі?

– А ну тим більше – до побачення, – з притиском каже вона, проігнорувавши його останнє запитання.

Похнюплений Вітрило плентається геть. Лариса Дмитрівна накидає пальто, кутається в хустину і, хутенько здавши зміну, прожогом вискакує геть. Бракувало тільки, щоб дружина Вітрила почала їй зараз дякувати за сумлінну працю.

Уже на вулиці вона трохи стишує хід. Аж раптом до вух долітає розпачливе:

– Ларисочко Дмитрівночко!!!!

– ???

Лариса Дмитрівна спиняється німа. Вона, здається, „спиною” бачить картину, яка зараз постане перед її очима. Так і є: розчахнувши настіж широке лікарняне вікно, яке так старанно заклеїли восени санітари, перегнувшись через підвіконня у піжамі, яка розвівається фіолетовими вітрилами, їй махає руками Віталій Сергійович.

– Ми з сестрою вам не подя-я-якували, – лементує він на цілий світ.
Краєм ока Лариса Дмитрівна бачить, як біля вікон збираються цікаві хворі та медперсонал. Ох і влетить їй.

– Вітрило! – намагається якнайстрогіше (хоч вдається їй це і не дуже) гукати вона. – Негайно зачиніть вікно!

– Ларисо Дмитрівно! – не реагує Вітрило. – Чого ви не зазирнули під подушку???

– А там що, склянка цукру? – не втримується від іронії Лариса Дмитрівна.

– Що? А! Ні! По-да-рунок! Я ж вам освідчився.

Вона ще погрозливо махає на Вітрила руками, вона дивується з його простоти та безпосередності, гукає щось повчальне і водночас відчуває, як ген у найдальшому закапелку її душі тане поволеньки маленький окрайчик скла. Від склянки з цукром…

Наталка ШЕПЕЛЬ